<< Главная страница

ЛIрика



Категории Iгор Павлюк ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал В НАШIЙ ХАТI Вкрадений в сусiда сизий голуб Б'ється у причиненiм вiкнi. Прабабуся вишиває поле – Полотно на бiлiм полотнi. Я не можу вибратися з казки. На плитi збiгає молоко. Сонце ллється в хату жовтим маслом За шовковим теплим колобком. Стiл. На нiм – Кобзар... буханець хлiба, Сир, терпкий калиновий вiнець. Дiд махорку на столi розсипав I у вуса всiх чортiв кляне. Iз дверей показує свiй писок Кiт старий, немов лiнивий пiп. I колише ще нова колиска Спогади рожево-голубi. За вiкном заходить на погоду (Каже бабця) Сонце у траву... Нi. Я це не згадую сьогоднi. Я сьогоднi просто цим живу. * * * Пам'ятi моєï мами Полiський край придумував мене, Ранкових птиць розсипавши коралi. Я не господар, а лише сонет Трави, якiй схотiлося печалi. Кульбаби й дiд iз кулею в плечах. Померла мама. Доля усмiхалась... I спав старенький песик на руках Маленького плаксивого вандала. Минало все. Ржавiв у небi серп. А ми з конем вже поглядами стрiлись. Минали всi. А грiшний сон озер Ламав об лiд своï рожевi крила. Стара солома. Вицвiлий туман. Могили предкiв миються дощами. Когось iще, когось уже нема Мiж ними, мiж кометами, Мiж нами. ...Моï снiжинки, нащо ж на вогонь! Моя ж ти зоре, нащо так високо!... Кохана, мила, голубе долонь, Пiсля Такого – тiльки вiчний спокiй. Полiський край, ти дiд менi чи брат? Я вирiй твiй. I не жалiй, не сердься. Вже скоро, скоро я вернусь назад, Мов сходи храму вичовганим, серцем. ЗИМОВИЙ ЛIС Грудень. Лiс. Сосново-бiла тиша. Лиш ворона – нiби напилась: То кричить на знахабнiлу мишу, То збиває сонце iз крила. Тут одним-одна лежить стежина Помiж двох лiнивих горобин, А лисиця проводжає сина, Як пожежа проводжає дим. Тут два рази чуєш кожен стукiт Свого серця – справжнiй i луну. Тонко в'яже вiтер теплi руки I берiзку нiжить, як струну. Вiн притих, де хата лiсникова Синьовiкно дивиться на всiх, Що несуть у лiс бiлоголовий Повнi груди щастя й срiбний смiх. Лиш пiд вечiр глибоко й тривожно В завiрюху сови закричать. Темно. Страшно. Плакати не можна. Можна тiльки думати й мовчать. ПРО ПЕРУНА Перун воскресне не на третiй день Жертовним бiлим пiвнем над Почайною, Де синя магма первiсних пiсень Його очистить хвилею печальною. Перун воскресне не на третiй день. Ще будуть довго, довго, як луна, Блукати помiж зорями i тернами Його жерцi – iз духу i вина – Поети, козаки i характерники. Блукати будуть довго – як луна. Пiснями й кров'ю славу купувать. Народ пiднiмуть... Може, i розбудять ще, Допоки свiжоскошена трава... Допоки люд i людище – то люде ще. Народ пiднiмуть... Може, i розбудять ще. Хрести Перуну сняться, як птахи. Хрести самотнi, без розп'ять, апостолiв. I бiгають бiлявi дiтлахи, Що люблять все, Що зацвiли й не постили. I бiгають бiлявi дiтлахи. Вони ще бунт пiднiмуть кров'яний На iграх генiв, генiïв з юрбою. Перун воскресне. I зiйдуть вони Вогнем i вiтром, Глиною й водою. Вони ще бунт пiднiмуть кров'яний. З рабiв постане плем'я золоте, Красиве i здорове, й трохи зоряне – Як дверi раю, зiрванi з петель, Замерзле море, мiсяцем розоране. З рабiв постане плем'я золоте. Ïм час – нiщо. Ïм простiр – просто тiло ще, Тiсна церковця i жертовник мал... Перун розп'ятий... Руки в нього – крилища. Нема його, бо крил у нас нема... Та й вiн воскресне не на третiй день Жертовним бiлим пiвнем над Почайною, Де синя магма первiсних пiсень Його очистить хвилею прощальною. Перун воскресне не на третiй день. ХРИСТОС Вiтер метро – запах тунелю, Яким у вiчнiсть душi вертепнi летять. Прийшов Христос, як у пустелю: Не розп'яли... Посмiялися з нього. Сiли. Ïдять. Владу ругають земну й небесну. Натовп стиснувся в кулак i затих. Христа по спинi поплескали нiжно, чесно, Питаючи – за тих вiн, а чи за тих... А вiн, хто втомився вiд революцiй, Пiдкинув суху галузку в старий вогонь I запитав, як колись Варраву: Як вони звуться? Бо вiн був тесля. I цвяхи цвiли Iз його Долонь. ДIВЧИНКА Плаче дiвчинка боса На бабусин порiг. Розчарована осiнь Клигає по дворi. На душi прохолода. Навiть пiвень затих... – А кого тобi шкода? Каже дiвчинка: – Всiх... * * * Себе не хочу жалiти. А людство жалiти лiньки. Позаду – вино iз квiтiв I темна солодкiсть жiнки. На Мiсяцi – теплий вечiр. На Сонцi – холодний ранок. I друга мойого плечi, Прострiленi пiд Iраном. Я зрадив життя, здається, – Продався осiннiм вiршам. А Фауст старий смiється: Могло бути навiть гiрше... РОЗМОВА З ДIДОМ Дiду, дiду, а болить вмирати? А я знаю?.. Я ще не вмирав. Мiсце вибрав, де мене сховати. Вже туди й стежину протоптав. Не люблю сумних дерев над серцем. Там – живе ялина. I пташки... Тiльки би не мучитись, а вмерти, Як вмирають трави i зiрки. Ей, пiдсуньтесь. Ич, як розляглися! – Так сказати Лугу i Днiпру... Наче свiчi, погасало листя I, як сльози, падало iз рук. Листя догорало над хрестами. I летiли птахи, наче дим. Дiду, дiду, я також iз Вами Хочу йти до Бога молодим. Скучно вже менi на цьому свiтi. Я природi голосно болю. Та й у мене пiдростають дiти, Наче крила в iрiй журавлю. Є кому сходити на могилу... Дiду, я не винен. Це не грiх. Просто серцю передчасно мила Вiчнiсть пiд горою на Днiпрi. ПРОРОК Де той, хто вдарить райськими дверми, Великим серцем пекло вiдсторонить?! Прорiже час мiж птицями й людьми, М'який, мов хлiб, Мов камiнь, – безборонний. Його волосся травами росте, А нерви сивi, як поетiв очi. Як прийде вiн, ви скажете: Не те! Той хрест в долоню вбито не пророчо... Коли багатств для себе не бере, То як для нас ïх вiдвоює в iнших?! Так – неба синь пiд корами дерев. Так – з тiл душi летять останнi вiршi. Так iз лiтами глибшає любов... Несправжнє – всохне, Справжнє – плодоносить. Життя – весна: зацвiв – i вiдiйшов... Пророкiв завжди ж згадують пiд осiнь. * * * М. С. Вiнграновському Сонце красиво в море заходить. Сняться махновськi конi... Блуднi, як вiтер, дiти природи, Молимось Бугу iконi. Криниць степових золотi глибини. Пищать ластiвки, лiтають. А я тулюся до батькiвщини, Бо мами не маю. Плахи i фрески. I небо спiльне. Козацька печаль за раєм. А ми, вiд європ i вiд азiй вiльнi, Живем... тобто повiльно вмираєм. Струм кришталевий живих поезiй. Моря зоряний голос. Сонце красиво заходить – Як в серце лезо, А сходить Горлом. Коней махновських полиннi крила. Вовча розкiш свободи... Земля Вам небом, Красива сило, Вiчне дитя природи. * * * Зима... Горобина – мов краплi блискучоï кровi. Прилетять снiгурi – склюють. Прийде жiнка мiстична. Скрасить мою безтолковiсть. З'явиться цiль i путь. Злiпимо з нею у лiсi Бабу смiшну снiгову свою – Таку, як в степах кам'яна. Яка з них вiчнiша у нашiм раю? Та, що бiльше сумна... * * * Нi-нi, та й стисне серце у менi. Не оглядаюсь: ти ж бо не минуле. Стоятимеш, як Мiсяць, – в сторонi, Спокуснице, спокутнице, Прокуло... Я мав тебе i я тебе не мав. Спасибi Тому, хто колись покличе, Що за ребро менi подарував Твоє велике серце таємниче. IРОНIЧНЕ Я б тебе вiд клубу Аж провiв до неба. Ти мене не любиш... Так тобi i треба. ГАДАННЯ Любовi, киïвськiй вiдьмочцi На ось карти. Гадай на долю. Юна вiдьмо, кажи, кажи! ...Кров на шпазi i два пiстолi. Вiд життя сховаюсь в душi. Шум прибою, i вiчна туга, I хвилясте тепло коси... Друг став ворогом, ворог – другом. Ти, що хочеш, в мене проси. Страшно й смiшно. А серце Вiя, Мов дитяча могила, спить. Знаєш, як я любити вмiю! Голуби летять, голуби... Юна вiдьмо моя лукава, Мов столiтнє вино, легка. Той, хто хоче багатства й слави... Чом у нього тремтить рука? Туз бубновий, пiкова дама... Чорний Мiсяць упав на снiг. Яблуневими пелюстками Осипаю я струни нiг. Ну, чого ти, чого ти плачеш? Скинь тi карти, як бiлий плащ! Це ж не ми, це вже доля, бачиш... Це вже доля така. Пробач. * * * Дощ менi просто на серце йшов I наростав на струни, Аж розмивався забутий шов, Шитий колись Перуном. Груша родила гнiздами птиць. Космос тримала крапля. А опiвночi дзвенiла ти, Строга й нiжна, мов шабля. Душу зiгрiємо чорним вином, Тiло зiгрiємо тiлом. Ось воно щастя. Воно?.. Воно. Кулею пролетiло. Вiями сиву прикусиш сльозу, Наче Днiпро порогом. Я тебе знову у рай принесу. Покладу перед Богом. Будем до раю звикати знов – До батькiвщини щастя. Дощ менi просто на серце йшов... Друге моє причастя. * * * Я прийшов у чорному костюмi I принiс вина й осiннiх квiтiв. Хоче серце вiдпочити в шумi, Щоби в бiлiй тишi не згорiти. Цих дiвчат давно напам'ять знаю. У руках вони – немов гiтари. Я тут, мабуть, юнiсть залишаю, Мов торгаш жар-птицю на базарi. Всюди осiнь – в серцi i надворi. Ей, поет, ми хочем в Ельдорадо! Хочемо кохання... Ай ем соррi. Я волiю бути, а не мати. Юнiсть, юнiсть! Теж не хочу далi. Десь я бачив спокiй малогрiшний, Паперовi квiти i сандалiï, Бiлi-бiлi, наче чорна тиша. Я до всього звикну, як собака, – До життя, до смертi i до слави. Як згорять в моïй вiтчизнi маки, Я зайду в свою останню гавань. I прийду у чорному костюмi, П'яний, як вино з осiннiх квiтiв... Не було б у свiтi смертi й суму, Не було б причини веселитись. * * * Зажило. Заросло. Затягнуло Льодами, льодами, льодами... Що мiж нами було – Уже поза, вже поза словами. Вiд життя утекли Пiд льоди, пiд льоди постарiлi. У падiннi цвiли, А в польотi згорiли. * * * А врештi-решт залишиться печаль I самоти запилене обличчя... Тiнь привиду прапрадiда в свiчах, Яка у безвiсть кличе, кличе, кличе... Крилатi вiршi в ирiй iз душi, Що всiм дана, як друга батькiвщина. Моє Полiсся... Осiнь... Комишi... Поля... Гнiздо – як око журавлине. Там врештi-решт залишимося всi. Хрестами станем – бiдними такими... В галактицi, де й зорi, наче сiль, Якi смiшнi й трагiчнi пiлiгрими... * * * Два мiсяцi в чаï – лимон i з неба... Десь гойдалка плаче – з дитинства ще. Пiснi ковточок. I бiльш не треба. Нiчого не треба перед дощем... Щем... Пiд Мiсяцем вишнi киплять купально. А свiчi цвiтуть i скидають лист. Тишу порушує поïзд дальнiй I серце, якому ми вiрнi були колись . Чашi лежать недопитi у травах. Вишколена печаль. I зостається одна забава – Разом Дивитися В даль. * * * Над вiкном щербатий Мiсяць плаче. Сам не знаю, звiдки ця журба... Чи пропив те, що менi призначене? А чи серцем без вiстi пропав? Може, чорнi очi засмутили? Може, сивi крила обняли? Може, скоро на весiллi милоï Друзi посiдають за столи? Може, я покину батькiвщину, Ну а рiднi в небо вiдiйдуть... А чи бiлий кiнь мойого сина Вже зорю сподобав молоду? Гнуться верби, степом бродить вiтер. Тут козацька воля i орли. Я люблю вас, гостi цього свiту. Ми це свято разом вiдбули. Може, тут i злi здались, i гордi. Що ж, пробачте, трави i боги... Важко нам. I ми до вас пригорнемось, Як сльозинки до близьких могил. Та допоки серце б'ється часто, Ти кохаєш i коханий теж, Все-таки вартує хвиль нещастя Свiт оцей, в якому Проминеш... * * * Синiй весняний лiс. Плачуть русалки в листi. Той, хто до себе дорiс, Перед Всевишнiм чистий. Перед людьми такий Тонкий, мов китайський лiрик, Море годує з руки З чуттям степового звiра. I не влада йому, Тiльки свобода мила. То вже не хлопчик – муж. Брила. Брила. На нiй трава, Нiжна, як лезо бритви... Той, хто до ласки дорiс, Дорiс i до битви. * * * Страшно вмерти хлопчиком русявим... Нi, не страшно. Сумно тiльки так. Серед гордих, свiтлих, величавих Хлопчик був поетом на дурняк. З ангелом траву косив у лiсi. Дикi грушi з жовтнем обривав I на журавлиному завiсi Вiдлiтав i знову прилiтав. Квiти знав. У мiстi плакав камiнь. Тут печаль, як пса, собi завiв. I руками нiжно, як руками, Розмiняв себе на голубiв. ...Сумно бiгти хлопчиком русявим У мiстичнi зорянi гаï, Бо i там, де тiльки сон i трави, – Бути Божим – Значить Нiчиïм. НАЙМИТ ЖУРАВЛЯ Усiм, усiм поетам присвячую Я вже писав: Поет у цьому свiтi Не бiльш не менше – Наймит журавля. Обом ïм зараз нiкуди летiти. В кровi – земля, I у кровi Земля... Дитинно-мудрi погляди конвалiй. Берези плачуть мовчки i про все. А там он – дим солодкоï Iталiï Овiдiй на очах своïх несе. I пахне дощ. I хата похилилась. В нiй ангел любить бути у гостях. Вiн журавля бере за сивi крила, Й вони колишуть наймита-дитя. Десь двi могили Байрону замало... I Лєрмонтов – легенда про туман... О як вони по-людському ячали! О як же ïх божественно нема! Очерети в свiй бiк схиляють вiтер. Болить хребет в Днiпровоï води. Поет – то наймит, що посадить квiти На пальцях журавлиноï звiзди. МАВКА Де в одних серпанках юнi весни Йдуть у вечiр, що немов рояль, Мiсяць-косу клепле Перелесник, Дядько Лев помер уже, на жаль. Примерзають коси, милi коси, До щасливих березнем вiтрiв. Але як забутися про осiнь, Коли стiльки осенi вгорi? Над зорею гуси пролетiли. Пiд зорею коники iржуть. Гуси мавку взяти не хотiли. Мабуть, там десь верби не ростуть... * * * На полинi настояний туман. Сивезна баба радиться з вербою. Лиш тим не сумно, в кого ще нема Вiтчизни i неправди за собою. Вони бояться вмерти, я – чекать Постiйно смертi в станi золотому I пити воду з листям зi струмка Iз котеням, що вигнали iз дому. Сивезна баба мала трьох синiв. I нiжнiсть, кажуть, бабина залiзна. А я – онук, я тiльки-но родивсь. А вже менi даровано Вiтчизну... Боюсь боятись братових дiтей, Боюся не боятись болю й кровi. Померти за iдею – то святе, Та я б волiв померти за дiброву. ЛЬВIВСЬКЕ У вечори малиново-тугi, Де час iде так холодно i довго, Оцi бездiтнi статуï богiв Нам суєту пробачити готовi. Здається, вiтер тут закам'янiв, Хрести в руках пiдносить на колiнах. Прощальний дощ. В душi — як на вiйнi. Обличчя зiр не мого поколiння. Народ – як люди. Люди – як народ... Нема пiсень Сучасних нам пророкiв. Дуель вiкiв... Тут Аполлон i лорд, I донна Анна, I бiблiйнi кроки... Спiшать прожити, жити не спiшать Цi одинокi верби i каштани. Фотограф. Лiд. Пластмасове лоша, Яке iз дiтьми В снах вiкiв розтане... А час iде, немов старий трамвай. Ти перед ним, то дзвонить за тобою. Iз неба – дощ, до неба – сон-трава... Це Львiв. Це вечiр. Це прощались двоє. * * * Стоïть осiннє дерево як сум. Гартує дощ недавно теплу землю. Я, молодий, чешу твою косу, В якiй менi, немов у сонцi, темно. Твоя смиреннiсть душi очища I в тих, що насмiхалися над нами. О скiльки є у цьому свiтi щасть! Останнє з них – на перше часто замах. Дивись, як плачуть в небi журавлi. I в них не тiльки крила надломились... Вони також два грiшники малi. Як нам вони, ми ïм, напевно, милi. Як ми, вони вiд себе не втечуть. За крила взявшись, тут весною стануть. За наш полiт падiнням я плачу, А ти – лише цвiтiнням дуже раннiм. Стоïть осiннє дерево, як сум. I спрагло прагне вiчностi травина. Бог сповiдає нашу Украïну. А я тебе, як проскурку, несу Туди, де доля бути лиш повинна. * * * Зорями лiкуй мене i морем, Допотопним зойком журавля. З вишнi цвiт осиплеться прозорий, Наче душi сплячих немовлят. I дорога бiльше не рятує, I свобода труïть, хто слабкий. I нiчого мука не вартує. Швидко-швидко йдуть кудись роки. Стоïмо. Невтомленi. Порожнi. Лавровишня. Терен. Верболiс. Сказано ж: лiкуєм подорожник, В землю заховавшись вiд Землi. Зорями освiтленi обличчя, Мiсяцем опаленi уста. Ти лiкуєш, хтось до себе кличе. Кличе, манить, та не пригорта. ЛИСТ ДО МУЗИ 2 Нiч. Весна. Тривоги склоченi. Нi реальностi, нi снiв. Чорний вiтер позолочений Б'є гiлками по вiкнi. Дощ зашамкав. Даль озвалася. Усмiхнулася свiча... Ось i все, що в мене сталося. До побачення. Прощай... КОХАНIЙ Дерева золотом цвiтуть. Весела осiнь. А я тебе, сумну, святу, Люблю i досi. Хотiв би серце обмануть Своє тривожне. Всiм оголошено вiйну, Йому ж – не можна, Бо в ньому ти... Твоï уста – Як перший ранок, Моя сльозина золота, Мiй птах-пiдранок. Життя безжальне, як вогонь, Такi ж i люде... Земне тепло твоïх долонь Було i буде. Коли ж космiчна заметiль Забiлить звiрiв, Твоï пiснi, сумнi й святi, Вiзьму у вирiй. Твоя коса i очi, й стан Менi вже кровнi. Така глибока висота – Немов Днiпро в них. Дерева золотом цвiтуть. Весiлля досi. А я тебе, сумну й святу, Люблю, як осiнь. * * * Нiкому в очi не дивитися – А йти i йти... Поля, лiси, озера... митниця... I ти, i ти – Моя весняна скрипка вересня, Струна тонка. Я знав, що ти до мене вернешся, – Крилом рука. Нiчнi снiги давно розтанули, Посивiв грiм. А ми наïвними, останнiми Молились ïм. Бо ж там, тодi, в рожевiм космосi, Снiги цвiли, А ми пили уперше, поспiхом Медiв полин. Закрили очi – i дивилися, Як щастя спить. А за вiкном жебрак на милицях I дзвiн копит... * * * Любов напала навеснi – Як Божа кара. Вона ходила по винi Сумна i кара. Здавалось – чесна, як вогонь, Як вiтер – гола. Хотiла iменi мого I вийти з кола. Лiпила слово-пластилiн Без рими в стовпчик, Немов один на всiй землi Той сивий хлопчик. Немов вiд Змiя всi були, Не вiд Адама. Розтятi вени, як стволи, Як телеграма, Що треба ïхати кудись – Удвох, вiд свiту. Любов напала назавжди, А ми ж до лiта... * * * Стояв зажурений. Не молився: Не хотiв турбувати Бога... Невже, моя доле, така ти вся – Дорога, дорога, дорога?.. Гарячий пiсок в годиннику Шумiв, як вода посолена, Порiзана павутинками, Обезболена. I – пусто. Не видно музики. Лиш чайки пливуть iз Турцiï... На нервах – Гордiєвi вузлики. То i є революцiï. * * * Так уже довелось менi – В снах золотих лiтаю. Перша ознака осенi – Птахи збираються в зграï. Тiсно в степу небесному. Тiсно в земному небi. Що нажилося веснами – Осенi кровно треба. Знов та всенощна райдуга – Шлях наш Молочний – дзвонить. Цвiтом лимона радує Свiт крутий, безборонний. Так уже довелось менi – Раннi плоди стрясаю. Перша ознака осенi – Зраду Птахам Прощаю. ЗОЛОТО. ОСIНЬ Навiщо i кому це золото призначено? Невже купує лiс засмучену рiку? Чого за бiлий цвiт так дорого заплачено Снiгам, що розтають вiд сонця i вiд куль? Як витерпiти синь туману божевiльного? В своïй печалi я нiкого не виню. У небi й на землi я поважаю сильного – Хто рай свiй береже вiд золота й вогню. I хоч вона слабка, та є у неï – в осенi – Лиш зламанi квiтки, а згорблених нема. Iду, як по свiчках, по них ногами босими, Неначе вже зима. Неначе я – зима... О друзi, поможiть менi дожити з мальвами. Горить осiннiй клен. Ну й добре, що горить. Бо що саме горить, то тiльки те пiдпалює... Вже кленова душа в ногах його лежить. Веселих на землi багато-пребагато є. Щасливим на землi, то, мабуть, не рости. Навiщо i кому iз кленом торгуватися? Вiзьмiть собi за так останнiй золотий. * * * Вдома. Лiтнiй бузковий вечiр. Ллється вiтер iз рукава. I далеких коханок плечi... I доньки трав'янi слова. Спить лелека на вiчнiй стрiсi. Кiнь утiк, як втiкає час. Без нiчноï сорочки Мiсяць Iз зорею танцює вальс. А на цвинтарi квiтнуть верби, Тиху булочку хтось кладе. Я i сам вже давно помер би, Та не знаю – за вiщо й де. Вчора знов журавлi кричали. Чи то в небi, чи в снах моïх. Я вiд нiжностi i печалi Задихаюсь, як в косах снiг. Вiтер. Флейта. Гнiздо i зорi. I тривога. I трепет. Сiль. Вдома. Юнiсть. Немає горя. Скоро осiнь – Пора весiль... * * * Вертатись пiзно. Вже гра – як битва... На змiну пiснi Прийшла молитва. Снiги заснули Пiд гру на лютнi. Уже минуле Стає майбутнiм. Душевне серце Зробилось дзвоном. Є сто iнерцiй. Одна корона, Одне кохання, Одне безгрiшшя. I мить остання За мiт милiша. За мед свiтлiша, За бiль чеснiша – Найбiльша тиша, Остання тиша. Там вiтер вiчний, А зiрка смертна. Сорочка свiчки Об свiт подерта. Вертатись пiзно, Бо гра – як битва... На змiну пiснi Прийшла молитва. * * * Летiти в нiч на бiлiй гойдалцi Уже не довго. Потерплю. Прийме земля мене – Й загоïться. А камiнь зватимуть Павлюк. * * * Тихо. Чую дихання калини. Важко i святково в небесах. Може, за Вiтчизну хто загинув, А чи кров'ю пiсню написав. Може, час iде комусь, як простiр, – Важко i святково, в нiкуди. Як дитина, плаче, хлiба просить, Наче умираючий води. Сторож духу бродить полинами. Кiнь пасеться. Лебедi пливуть. Просять народитися синами Тi, хто рано впали у траву. Все стає словами кам'яними – Золотi тумани i жага... Тiльки бiль згортається незримо На липких ялинових кругах. I вогонь старенький доживає, I бандит стрiляє в небеса... I пекельно спокою (не раю) Хочеться з душею сам на сам. * * * Зорянцi Вербич Тихо. Дуже тихо в Украïнi. Тiльки серед ночi де-не-де То пiснi прощально-солов'ïнi, То зелене яблуко впаде. То шабельним смiхом озоветься Предок iз мiжзоряних степiв. Половецький кiнь iще пасеться, Руський вiдiйшов чи вiдлетiв. Йде козак – штани широкополi. Йде козак... як довго йде козак... Може, тому, що iде по волi, Тому i поволi – Як сльоза. Все, що справжнє, в пiсню заховає, Все, що рiдне, у Пiснi пiсень. Вiн не жне й не сiє, лиш блукає. Ледве-ледве душу донесе. Повз голiв колгоспних, директорiв, Мерiв, ворохобних куркулiв... Заклинання iмпортних моторiв I мовчання дивних журавлiв. Потiм щось у ньому, нiби вихор, Наче бунт свяченоï води... Й тихо в Украïнi. Дуже тихо. Як завжди. * * * Ти знову мене покличеш Пташиним, сумним плечем... Маска ховає обличчя, Але не ховає очей. Небо менше удвiчi Без тебе менi також. Тихо спiвають свiчi В темний осiннiй дощ. Листя – як модний вiтер. Наче усмiшка дня – Ключ журавлiв над свiтом, Що горить навмання. Щастя – крилате й сиве. Ягiдна тиша рук. Дощ перейшов у зливу, Вiск перетiк у звук. День – наче танець бiлий. Нiч – наче перша нiч... Ми за рiкою бiгли, А за зорею – нi. Пiвень запiяв тричi. Долi сiв на плече. Маска ховає обличчя, Але не ховає очей. * * * Ти тiлом читала вiршi моï – Худенька, немов весна, Тi, що вiд свiту в жилах таïв, Наче ковток вина. У божевiльно-блаженну нiч Падала в прiрву слiв, Бо вiдчувала (А може, й нi...) Як я тебе любив. Сонна, мов сонях, була менi В танцi душi, десь там... Де я для iнших вiддаленiв За горизонту шрам. Там, де так холодно Аж-аж-аж, Аж закипа вино... Ми шепотiтимем Отче наш – I закипить воно, Нiжне й безумне, Як i любов, Задля якоï був. Ти тiлом читала знову i знов Те, що я серцем чув. * * * Берег як берег. Вода як вода. Небо – зачитане до зiрок. Зустрiч iз мрiєю така молода, Як розiп'ятий пророк. Вiзьмеш ïï руки – вино тремтить. Невже усьому вiнець? Крапля до краплi, до митi мить. Ну, поцiлуй мене. Без пульсу твого i ритму час Якийсь не такий на днi. Скажи про життя, як у перший раз, Як йому говорила нi. Осiнь як осiнь. Душа стоïть Яблуком в горлi менi. I льодом порiзанi солов'ï Гострять об пiр'я нiж. Вмирати – за себе. Любити за всiх – Iз доторками без слiв, Бо вбивство любовi – найбiльший грiх На цiй воронiй землi. Вiзьмеш ïï в руки – уся тремтить. I як же така була? Молитва й пости, грiхи i пости... Красива i трохи зла. Тут берег як берег. Сльоза як сльоза. Жовтiють листки газет. У нас немає дороги назад, Нема дороги вперед. * * * Море. Нiч. I дельфiна голос. Безiменна зоря тремтить. Твоє тiло – дзвiнке i голе Заперечення темноти. Органiчне, органне в жилах, Солонiють видох i вдох. На серцях виростали б крила, Але ж серце – одне на двох. Ми на морi слiди лишаєм. Я – муз-чина i муза – ти. Розпинаєм i воскрешаєм Наше тiло, як мед густий. Отако... отако... i вище... Хвиля пiниться й нас несе. Ми – Життя! Ми iз моря вийшли. Бiля моря нам можна все. * * * Вмирає свiчка. Снiг чола Торкнувсь устами. Любов коротка – Мов стрiла – Була мiж нами. Останнє листя хтось оббив. I мерзне вiтер. Отак упасти в тiнь судьби – Це ж треба вмiти! Iз модним усмiхом облич Проходим мимо. Почався дощ... – Коха... – Облиш... Це невмолимо. Неначе вогник по винi, Бiжу по свiту. Уже, кохана, по винi. Вже скоро лiто. То чому ж, Єво, за твiй грiх Моя спокута? Це ж Ти життя моє прирiк На райський смуток. ...А ти пиши, поет, спiши. Вартуй свободу! Я волос твiй, Я сiль душi. Я краплi глоду... * * * Край моïх предкiв почався менi з голосiння Мавок, бабiв, журавлят, журавля... Мiсячне сяйво моєï любовi осiнньоï, Вина зеленi в червоних, як схiд, кришталях. Край моïх предкiв... Синенькi хрести на могилах. Трави, мов конi, високi, на схилах рiки. Хати дiдiвськоï космос заснiжено милий, Вiтер гiрський гiркий. Райського дерева листям Пада пташине перо. Що буде далi? Не знаю. Принаймнi було так досi... А я епоху читаю На лицях жiнок у метро. Осiнь в метро... Я люблю i купую цю осiнь. ОСIННЄ За розхрестям вiкон голе дерево й древнi ворота. Хто вiчнiший iз них? Хто милiший менi перед сном? Я рахую листки, що упали iз дерева, доти, Доки ти не прийдеш з молодим цьогорiчним вином. * * * На листковi осiнньому лiнiï долi, як болю, Мов на Вашiй руцi, що когось обiймала колись. Цей кленовий листок золотий Ми учора знайшли пiд тополею, А сьогоднi iз ним нашi мрiï таємнi збулись. * * * Я тебе нiс, як свячене вино у долонях. Десь аж туди, де нема нi вина, нi вини. Голi русалки пливли на некованих конях. Ох i пливли ж!.. Наче знятi крильми зi струни. Я тебе теж у травi ворожбитськiй розхлюпав ? I по краплинi устами збирав, наче мед. Ох же i люба менi ти! Ох же i люба! Ти – моя муза, а я твiй осiннiй поет. Давай вино запалим грiшне. В ту нiч палку, в ту нiч всевишню. Святе вино вип'єм за нас, Як в перший раз, як в перший раз... Вiдстань мiж нами, неначе мiж струнами, ? З раю прийшла ти до мене, туди й поведеш. Знову нестиму тебе, як гаряче вино у долонях, Милу менi i наïвну, бо ж Змiй спокусив... Бачив тебе я на древнiх, мов час, iконах, Але на конях Любив. * * * Напиши менi морем велику поему про вiтер. Свiжоспеченим хлiбом бездонну печаль затули, Доки я iще вмiю летiти i вмiю горiти, Й воскресати умiю з крутоï, мов магма, золи. Доки близько до серця беру я кургани i прiрви, Пуповину рiки, що єднає солоне й просте. Холуя i раба у собi я iз коренем вирву, А дитяче й невинне в менi ви самi уб'єте. Синьо-срiбнi, як лiд, небеса надi мною i птахи, I воскресла весна, молода i легка, як Христос. Модерновi постануть навколо i цвяхи, i плахи, I за когось, за щось знову пiде на них iще Хтось. Сам я славу на ласку мiняю i грошi на волю. Грiшно й широко жив, приберiгши святе на свята. А тепер я... тепер я кохаюся з долею. Вишивай менi хрестиком вiчну печаль про Христа. * * * Лежу на морi... Тихий – мов Земля. Щось плаче рибка... Хвильки – наче кори. Пiд небом Хрест самотнiй журавля, В самотнiм небi Шум нiчного моря. 24 черв. 07. Коктебель. ВЕСНА Весна. Гримiло. Осипався цвiт. Стара рiка темнiла, мов солом'яна. Нiщо вже не збиралось у полiт I не була нiяка доля зломлена. Лиш кров текла iз Сонця золота Й лягала спати, пiснею здивована. А хтось шукав коханоï уста, Яка була зорею зачарована. I сонна, мов артерiя, рiка Iще кудись несла тривожнi хмарища. У самотi хрестилася рука. Душа ж хотiла вiрити у чари ще. Бiлiло аж болiло вишнякам. Росли церкви хрестатi, аж барвiнковi. Темнiла, мов солом'яна, рiка. I верби продавалися на ринковi. Старенькi рани скоро зажили. I теплий час потiк... Його не шкода нам. А журавлине у душi курли – То власну старiсть згадує природа. * * * Самотина лiрична. Не хочу майже нiчого. Лежати й дивитися в небо зоряне чи лелече. Вiтер глибокий. Хата крилата, ïй-Богу. Рiчка – як довгий осiннiй вечiр. Серце коханоï – наче обличчя долi. Яблука бiлi. Небо – як хлiб iз сiллю. I, як шрами на шаблi, що боролась за волю, Пахне сушене зiлля. Дзвони убитi дитячих рук поцiлунком. Над лiсом повiтря синє, як очi. Але душа по командi Струнко! Уже нiчого не хоче. Крила вiд нiмба згоряють на бiлий попiл. Так загоряються яблунi бiлим свiтом. Уже немає для кровi нi Азiï, нi Європи, Але лiта є, лiтання, лiто, Море бездонно красиве, Трава мiж могилами рiдних... Самотина лiрична. Худенькi стежки свiчок. Душа задивилась на тiло. У небi – аж Бога видно, Злiпленого зi свiтла падаючих зiрок. * * * Жив зi смаком... нехотячи... Совiсть бiс колисав мою. Я вирiйних пташок лiчив, Що родились в моïм краю. Я по нотах вивчав жiнок, Що спiвають – танцює смерть... I венозне цiдив вино В чашу, повну цикути вщерть. Не поетове дiло цент... Не поетове дiло тенд... Я люблю те життя i це ? Буйно-грiшне, нiжно-святе. Є Пегас, є дванадцять муз... I зоря йде менi до рук. Я зi смаком живу, тому, Коли схочу, Тодi й помру. Ялта, 2 черв.'03. ВЕЧIРНIЙ РОМАНС На добранiч, поля. На добранiч, лiси. Безпритульнiсть якась така... Я би в друга сьогоднi коня просив I в корчму вiд тебе втiкав. Тiльки мiсячнi коси твоï летять Крiзь шляхи снiговi моï. А в корчмi на гiтару ридає тать, Наче брат усiх солов'ïв. Нетутешнє таке щось навiки тут. Сива пластика тiл i душ... А циганок любов – як розлита ртуть На мою свiтову бiду. Над свiчками висить сигаретний дим. Хочеш, в Бога вiр, хоч – не вiр... Я вiд тебе iду таким молодим, Бо й життя – мов короткий вiрш. Ще за всiм пожалiємо ми колись. Ну i що? Буде милим сон. Журавлi он поплакали – i знялись, Бо природи такий закон. Бо природи такий закон: Хто обмане себе, той щасливий тут. А хто чесний – щасливий там... Мiсяць плаче. I сльози-роси течуть. Зiйде Сонце – з чужим iм'ям. Зiйде Сонце – з чужим iм'ям. На добранiч, поля. На добранiч, лiси. Безпритульнiсть якась така... Я би в друга сьогоднi коня просив I з корчми до тебе втiкав. МОРСЬКА ЕЛЕГIЯ Вогкi зорi, червонi свiчi... Трави моря в косi твоïй. На фарфоровому обличчi Промiнь космосу сам не свiй. Я засiю тебе пiсками В час незбутого сну води. Розхвилюється теплий камiнь, Пригадавши слiпi слiди. Чи для нас ресторанна радiсть I з очима котiв журба?.. Справжнi вiршi по-виноградному На солоних хрустять губах. Ми, умитi вогнем свiтання, – Чи випадок, чи задум чар? Парус бiло просив повстання У червоного воску хмар. Мов багаття, шумiло море... В напiвснi усмiхався бiль. Нас не стане... Не буде горя... Тiльки космосу чорна сiль. ПРАЩУР Йосиповi Струцюку Вiтер. Сивiють косми. Темна шаль на пiдлозi. Пращур ïде у космос На чумацькому возi. Вiчно ïде й спiває Про усе i про пiсню. Й там нiкого немає. I боротися пiзно. Тож пропав би, здається... Та й упав би на руки. Трин-трава засмiється Над розмовою крукiв. Над його ворогами, Над дiдами i далi... Де руйнуються храми I ржавiють медалi. Плачуть нашi багаття. Хрест меча похилився. Нас вже ïде багато Iз душею на лицях. Ми спокiйнi i добрi. Ми голоднi й коханi. Iз чумацькоï торби Всi дороги туманнi. Вiтер сивий, мов косми На спокiйному Бозi. Пращур ïде у космос По солонiй дорозi. ПОЛЮВАННЯ Полювати лебедiв найлегше: Вб'єш ïï, то й вiн з небес впаде... О невже й пташиний бог належить До iстот, що схожi на людей?! Продались. Трава трави не знає. А на скiльки вистачить раïв? О людино-лебединi зграï, Що шукають в зорях Украïн! Нам дано прожити i померти, Спiльну мову втративши земну. Лебiдь – розпечатаним конвертом... Лiрник – запечатаний в тюрму. Разом десь летiти нам належить В ту легендну бiлоперу путь... Полювати на Землi найлегше: Вб'єш одних – То й iншi пропадуть. * * * Холодно. Порiжуся об воду. Перехопить горло горизонт. В степ росту. Круг мене Мiсяць ходить, Мов татарин, зв'язує полон. Впiзнають важкi моральнi люди, – Аж собаки виростають з рук. Краплi крапель, мов дiвочi груди, З крил спадають – Божаться Днiпру. Є слова – язичники. А жертва – Ця Земля, закутана в полiт. Холодно. Вода очима мертва. В небi лиш розп'ятi журавлi... * * * У очах колисала iндiйське небо – Ти – з обличчям дитини i тiлом жрицi. Я Мамаєм з-пiд степу зверну до тебе. Ми послухаєм снiг, що летить i сниться. Будуть падати з неба лоскотнi зорi. Син туману зiйде, за полин гiркiший. Ми помирим богiв своïх скоро-скоро. Ти пробачиш менi хуртовину вiршiв. Ну а поïзд в степи буде мчати-мчати. Але ми будем мудрi, багатi й чистi. Перед нiччю так пахне зiм'ята м'ята. Перед снiгом спiшить облетiти листя. * * * Заходить Сонце... А над водою – Довга, мов рiчка, Спить тiнь Перуна. Конi пасуться. Хрести на схилах... I розумiєш: Життя коротке - Мов кобзи струни. * * * Вмирає свiчка. Снiг чола Торкнувсь устами. Любов коротка – Мов стрiла – Була мiж нами. Останнє листя хтось оббив. I мерзне вiтер. Отак упасти в тiнь судьби – Це ж треба вмiти! Iз модним усмiхом облич Проходим мимо. Почався дощ... – Коха... – Облиш... Це невмолимо. Неначе вогник по винi, Бiжу по свiту. Уже, кохана, по винi. Вже скоро лiто. То чому ж, Єво, за твiй грiх Моя спокута? Це ж Ти життя моє прирiк На райський смуток. ...А ти пиши, поет, спiши. Вартуй свободу! Я волос твiй, Я сiль душi. Я краплi глоду... * * * Край моïх предкiв почався менi з голосiння Мавок, бабiв, журавлят, журавля... Мiсячне сяйво моєï любовi осiнньоï, Вина зеленi в червоних, як схiд, кришталях. Край моïх предкiв... Синенькi хрести на могилах. Трави, мов конi, високi, на схилах рiки. Хати дiдiвськоï космос заснiжено милий, Вiтер гiрський гiркий. Райського дерева листям Пада пташине перо. Що буде далi? Не знаю. Принаймнi було так досi... А я епоху читаю На лицях жiнок у метро. Осiнь в метро... Я люблю i купую цю осiнь. ОСIННЄ За розхрестям вiкон голе дерево й древнi ворота. Хто вiчнiший iз них? Хто милiший менi перед сном? Я рахую листки, що упали iз дерева, доти, Доки ти не прийдеш з молодим цьогорiчним вином. * * * На листковi осiнньому лiнiï долi, як болю, Мов на Вашiй руцi, що когось обiймала колись. Цей кленовий листок золотий Ми учора знайшли пiд тополею, А сьогоднi iз ним нашi мрiï таємнi збулись. * * * Я тебе нiс, як свячене вино у долонях Десь аж туди, де нема нi вина, нi вини. Голi русалки пливли на некованих конях. Ох i пливли ж!.. Наче знятi крильми зi струни. Я тебе теж у травi ворожбитськiй розхлюпав ? I по краплинi устами збирав, наче мед. Ох же i люба менi ти! Ох же i люба! Ти – моя муза, а я твiй осiннiй поет. Давай вино запалим грiшне. В ту нiч палку, в ту нiч всевишню. Святе вино вип'єм за нас, Як в перший раз, як в перший раз... Вiдстань мiж нами, неначе мiж струнами, пiсня ? З раю прийшла ти до мене, туди й поведеш. Нам починати веселе весiлля вже пiзно. Але кохатись, кохатись ми можем без меж. Знову нестиму тебе, як вино у долонях, Милу, наïвну, у травень трави, що мине. Бачив тебе я на древнiх, як небо, iконах, Ти молитовно й шалено любила мене. Давай вино запалим грiшне. В ту нiч палку, в ту нiч всевишню. Святе вино вип'єм за нас, Як в перший раз, як в перший раз... * * * Напиши менi морем велику поему про вiтер. Свiжоспеченим хлiбом бездонну печаль затули, Доки я iще вмiю летiти i вмiю горiти, Й воскресати умiю з крутоï, мов магма, золи. Доки близько до серця беру я кургани i прiрви, Пуповину рiки, що єднає солоне й просте. Холуя i раба у собi я iз коренем вирву, А дитяче й невинне в менi ви самi уб'єте. Синьо-срiбнi, як лiд, небеса надi мною i птахи, I воскресла весна, молода i легка, як Христос. Модерновi постануть навколо i цвяхи, i плахи, I за когось, за щось знову пiде на них iще Хтось. Сам я славу на ласку мiняю i грошi ? на волю. Грiшно й широко жив, приберiгши святе на свята. А тепер я... тепер я кохаюся з долею. Вишивай менi хрестиком вiчну печаль про Христа. * * * Лежу на морi... Тихий – мов Земля. Щось плаче рибка... Хвильки – наче кори. Пiд небом Хрест самотнiй журавля, В самотнiм небi Шум нiчного моря. 24 черв. 07. Коктебель. * * * Погасим свiчку диханням iнтимним I в темнотi До рани ранку Будем не святими, Бо ж молодi... I буде страшно добре нам – Аж крикне кров. Ця вовча шкiра... блиск вина... Кругом – Днiпро. Кругом степи i чайки зойк, Струна й стрiла... Новий навколо Мезозой, А ти – дала... Дала себе – як Бог дає... Лягла хрестом. Збулось тепер життя моє На сто, на сто... Ти – муза, музика, то ж я – Муз-чина вщерть. Менi здається, ти – моя Красива смерть. Запалим свiчку – заiскрять зiницi, В раю згрiшать... Моєму тiлу в пеклi буде снитись Твоя душа. * * * Ця осiнь мiняє долю мою. Мiж свiтом i свiтлом – корiння i небо. Горiлку з калганом iз другом п'ю. Рiчка... душевний трепет... Часу пiщаний тонкий шнурок, Немов пуповину, в'яжем. Слухаєм музику зiр, мов рок. Жалiєм голови вражi. А потiм я хочу побути сам Мiж тим корiнням i небом сивим. Життя лишає Чумацький Шрам... Я жив, а значить – Я був щасливим!.. * * * Нерви Твоï вологi – мов пiд корою тополi. Пiсня Твоя крилата – мов ласка долi. Дзеркало Твоє – шабля, гола, як правда. Що ти – не знаю. Але iтиму до Тебе завжди. * * * Солонi лiнiï вогню На мiднiм тiлi. Я дверi раю вiдчиню У заметiлi. Далека Iндiя твоя... , Свята корова. А у моïх сумних краях Бузком бузково. Мене пустила на нiч ти У пил волосся. I лотос бiлий, наче дим, Складався в тосi. Крилато-бiлi кораблi... Туге мовчання. Свята веснянка на чолi. Жiночнiсть рання. Лизали вiкна й зорi нас, Мов Кама Сутру. Та день – ласкавий сатана Прийшов немудро. Пили ми сором iз долонь Солодким маслом. ...I засмiявся телефон. ...I все погасло. ТАМ, ДЕ НАС НЕМАЄ Миколi Гнатюку, друговi дитинства Як то зараз добре там, де нас немає. Не моя бабуся хату замiтає. Не моï вовчиська просять в неï ласки, I синицi слизько залiтати в казку. Ангели у рамках вкритi рушниками, Дрiбно капле свiчка на душевний камiнь. А бабуся свiтла у хустинцi бiлiй, Мов снiжинка, квiтне на чарiвнiм зiллi. Так усе по-людськи вiчно i спокiйно. Сiють-посiвають вiра i надiя. Внуки довкруж столу: Де, бабусю, ложки?! Зачекайте Бозю маленького трошки. Все вони питають. Кiт своє муркоче. З ангелом ялинка танцювати хоче. Пахне сiном. Дiти – пiд столами пiшки. Хтось в мiшку казковiм ïм принiс усмiшки... А в цей час далеко, за вiконцем синiм, Плаче завiрюха, наче рiй бджолиний. Високо – до неба – мiсяць примерзає, Глибоко – про волю бабин дiд спiває... Як то зараз добре там, де нас немає. ДОРОГА Я живу при дорозi. Всi при нiй живемо... У космiчному розi Скiльки бiд, стiльки мов. А в дiрявiй кишенi Тiльки руки i хлiб. Як все буде без мене На старенькiй Землi? I куди ця дорога? Й чи важливо – куди? Всує згадую Бога В туманi бороди. В'яне камiнь за нами. Сплять вiки угорi. Ця дорога так само – Вiд роси до зорi. Крики крукiв церковних Ще розгойдують свiт. Ну а Мiсяць у кровi Нам розтоплює лiд. У колодязi часу Хтось – устами до рук. Ця дорога до щастя, I польоту, I мук. На Великому Возi В горлi пил вiд колiс. Я живу при дорозi Вiд зорi До Землi. В БАРI Лiхтарi пригашенi I холодне пиво. Платить хтось не нашими П'яним i красивим. I чомусь нагадує Бути чи не бути Плач гiтари-райдуги На дiвочих грудях. П'янi коси стеляться Тихо й невмолимо На розбитi келихи, На троянди з диму... Де душа i золото Хочуть жити в мирi, Продається молодiсть Дешево i щиро. * * * А метелик пустує з дiтьми, Що цiлують своïх лошат. Заблудився у дзвонi вiтер, Як у свiтi моя душа. Свiт полюбиш – себе погубиш, I зi свiчкою не знайти, – Шепчуть клени зеленогубi, На яких вже ростуть хрести. Вiчно, вiчно i паки, паки, Хто стражденний, спасенний той, Виє, виє нiчний собака, Мов забувся про нього Ной. Ти не перший i не останнiй. Я знайду таких сотнi ще, – Гордо плине сльоза кохання Крiзь вокзальний душевний щем. Глину Бог на сльозi замiсить? А чи вiдьма заварить борщ? Воскресаю, як в небi Мiсяць, Опадаю, як з неба дощ. ...Свiт любити – себе згубити... Я врятуюсь: я в пеклi жив. Нащо ж? Нащо ж мене ти, свiте, Так беззахисно полюбив?! МЕТАФОРА ОСЕНI Як осiнь – то заплакана вода, Що ствердне до фiалкового льоду, То повнi жменi пальцiв у садах, Якi святим даються в нагороду. Як осiнь – то цiлую руки тi, Що зшерхли i не чують поцiлункiв. Коровi пам'ятник у хмарнiй висотi. Екзотика вiдклиння i вiдлуння. Казкує авгур, вкритий криком крил. Жовтiє жовтень, розпускає ручища. Холодне пiр'я падає згори, Мов пам'ять ласки – пам'ять найболючiша. * * * Летiти вмiли. Не вмiли впасти. Хтось дряпав дверi своєï пастки. Хтось жебрав славу, хтось хлiб i грошi. Тут всi давальцi дурнi й хорошi. Вода iз кров'ю – то ïхнi вина. Де впав, набравшись, там – батькiвщина. Iдуть з пiснями, вертають – сiллю. На три вмерлини одне весiлля. Медовий Мiсяць, безногий воïн. Було нас триста, зосталось троє: То – бiлий голуб, то батько сивий. Такi самотнi. Такi красивi. Летiти вмiли. Не вмiли впасти, Зламавши дверi своєï пастки. * * * Красивий вiтер. Людськi очi вовка... I – все, i – все... Ще мого дiда золота примовка Про свiт Не цей. Душа – Немов колиска без дитини – Колише даль. А iз мобiлки Пiсня старовинна i молода... В такому часi народитись Припало нам. Кому ми будем знаменитi, Як всiм хана?.. ТОБI Не назву тебе вже милою, Та коли зiйшли снiги, Вдарила об серце хвилею I розмила береги. Назавжди сплелася з мрiєю Золота твоя коса. Хто ïï своïми вiями I устами розчесав? В косi твоïй горить червоний мак. В косi твоïй моя любов сама. Пригортаю, пригортаю, Хоч i волi вже не маю... Маки цвiтуть, лiта iдуть. В дзеркалi печалi синьоï Врода свiтиться твоя. Розкажу колись я синовi, Як смiялася зоря. А тепер, коли калиною Ти займаєш голубiнь, Я ключами журавлиними Замикаюсь у собi. МАДОННА НIЧ Тепла дорога. Стомленi хмари. Вiчно бузкова даль... Синьо засвiтиться Бiлий парус – I упаде печаль. Вiтер згорiти На Площi Квiтiв Пошепки нас зове. Плаття, мов листя, Сумно покине Тiло березове. Сон несподiваний, Наче долонi Слiд На моïм крилi. В доброму небi З макiв червоних Складенi журавлi. Кличуть в бездомнiсть Скрипка i чайка, Ноти незнаних вiч. Серце колише Тайна хазяйка, Вiчна Мадонна нiч. * * * Нiкому в очi не дивитися – А йти i йти... Поля, лiси, озера... митниця... I ти, i ти – Моя весняна скрипка вересня, Струна тонка. Я знав, що ти до мене вернешся, – Крилом рука. Нiчнi снiги давно розтанули, Посивiв грiм. А ми наïвними, останнiми Молились ïм. Бо ж там, тодi, в рожевiм космосi, Снiги цвiли, А ми пили уперше, поспiхом Медiв полин. Закрили очi – i дивилися, Як щастя спить. А за вiкном жебрак на милицях I дзвiн копит...
ЛIрика


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация