ЛIТАЮЧИЙ КАЗАН



Категории Iгор Павлюк ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал П'єса для дiтей на 2 дiï ДIЙОВI ОСОБИ: РОМАН, хлопчик рокiв 12-ти зi Львова. ОЛЕСЬ i СТЕФКО, хлопцi, старшi вiд нього на 2-3 роки. ДАНИЛО i УСТИНА, дiд i баба Романовi. ЛЮБКО, друг Романа, львiвський хлопчик. БIЛА ТРОЯНДА (Оля), львiвська дiвчинка 13-14 рокiв. ПАН ЗЕНЬО i ПАНI ГАЛЯ, Батьки БIЛОÏ ТРОЯНДИ. РОМАШКА i ВОЛОШКА (Марiйка й Оксанка) – сiльськi дiвчатка. ТОЯМА ТОКАНАВА, японець. АКА, турок. РОБОТ ГАЙ. ДУХ ЛЕВА. ДОМОВИК. ПЕРЕХОЖI, ПОСТАТI. ГОЛОСИ. ДIЯ I. 1. Лiто. Вечорiє. Село. Пасiка дiда Данила. Гудуть бджоли. Перевернутий вiз. Хто не йде повз нього – колесо крутане. З'являється Домовик – волохате, руде, подiбне до кота i джмеля, i до ïжака... створiння. Хазяйновито ходить – наводить порядок скрiзь: рятує бджiл, приживляє зламанi гiлки. Сердито бурмоче щось... ДОМОВИК. Отак, отак, отак ось... Порозкидають, наламають, порозпихають все, покаламутять... (Пiдiймає трiску). Не було часу тим займатись, доки мову бджiл вчив. Скоро екзамени у школi духiв. А ще звiрi i птахи говорять, що я скупий. А я в сотий раз повторюю: Я домовитий, а не скупий! До-мо-ви-тий! Бо я Домовик. Я вже це й по телевiзору виступав. Правда, мене нiхто не бачив, бо я невидимий. (Бурмоче щось до себе, сопе, як ïжак. Далi хазяйнує). О, яєчко iз зозулиного гнiзда випало. Треба навчити зозулю саму висиджувати своïх дiточок, а не в чужi гнiзда яйця пiдкидати. (Кує зозуля). Сам знаю, що тисячу рокiв живу. Розкувалася. Халявщиця. Вибiгають ВОЛОШКА, РОМАШКА i РОМАН. ВОЛОШКА i РОМАШКА з пiдсачками. ДОМОВИК. Ох, ох, ох, ох... Знову треба ставати невидимим. Така вже моя доля... Тяжко стало в селi жити. А як там, цiкаво, у мiстi, у Духа Лева? Треба щось придумати, щоби з ним зустрiтися. Краще йому до мене приïхати, вiдпочити на природi. Треба його заманити! Придумаю щось. I в цьому менi допоможете ви, дiтки... Дiти ловлять метеликiв. Домовик чинить ïм всiлякi перешкоди. Дмухає на метелика, який тiльки-но над ним заноситься пiдсак, розмахує лапами. ВОЛОШКА. (замахується пiдсаком). От вже i хитрющi цi такi метелики... РОМАШКА. Ага, пiдпустять i – раз-раз втечуть... ВОЛОШКА. Як нiби дражняться. Домовик здмухує метелика з-пiд самого пiдсака Ромашки. РОМАН. Менi здається часом, що ïх попереджає хтось про небезпеку. ВОЛОШКА. (кидає пiдсак в бiк). А! Я не буду бiльше ïх ловити. Ще деякому крильця придушу... I вiн, нещасний, лiтати не зможе. РОМАН. Ага. Людина теж створена для щастя, як риба для польоту.. РОМАШКА. (кидає пiдсак). Iдемо лiпше квiтiв назбираємо. Вiнки плести... Як на Iвана Купала. Ïх, до речi, у Львовi, продавати можна. РОМАН. А квiтiв вам не шкода?.. Вони ж також живi... ВОЛОШКА. Але ж, але ж ми рватимемо не з коренем, та й не багато. Для вiнкiв лише... I не продавати, Ромашко, а для себе! РОМАН. Ото-то вже красунi менi! Венери! (пiймав метелика сорочкою). РОМАШКА. А хто ту Венеру бачив? РОМАН. Дiвчата, гляньте! Я впiймав з кружальцями! РОМАШКА з ВОЛОШКОЮ пiдбiгають до нього. ДОМОВИК сердито сопе... ВОЛОШКА. Такий красивий... РОМАШКА. I великий теж... РОМАН. Гербарiй буде класний. Лiдiя Вiталiïвна ще сама, напевно, таких не має у шкiльнiй колекцiï. Iди, Волошко, книжку дай мою. Он там лежить – бiля копицi сiна. Мауглi називається. РОМАШКА. А нащо книжка? ..I, до речi, гербарiй – це сушенi рослини, а не метелики, тварини... РОМАН. Дякую за iнформацiю. Як то – нашо вона? Я в Любка бачив (є в мене друг такий у Львовi) в книжках, мiж сторiнками, найкраще сушиться усе – квiтки, метелики, усяке зiлля, бабки...Вiн у дисертацiï свого тата улюбленого бабусиного кактуса навiть засушив. ВОЛОШКА (iронiчно). Ойойой! Ойойой! У твоєму Львовi, у твоєму Львовi... РОМАШКА. Твiй дiд Данило каже, що не любить отого Львова... А я б хотiла туди поïхати. ВОЛОШКА. Баба Устя боïться Львова. Русалок не боïться, а трамваïв боïться. I менi туди якось не хочеться. Менi й тут добре. От у космос я б не вiдмовилась! РОМАН. Тут влiтку краще. Але взимку у мiстi кiно... Космiчнi вiйни, Брюс Лi... Шварценегер... Я карате займаюся... А тут?.. Снiги i зорi. ВОЛОШКА. (показує на метелика). Поглянь на нього! РОМАШКА. Хай живе, Романе. Прошу тебе, Романе, хай живе!.. РОМАН (бере метелика за крило). Ото баби! Що з вами толку?! ВОЛОШКА (хлипає). Пусти його, я дам тобi... Ну, хочеш, велосипед новий... Романе, га?.. РОМАШКА (шарпає Романа за рукав). Дивись, дивись... Коза твоя в ячменi. РОМАН злякано кидається, забувши про метелика, якого дiвчатка вiдпускають на волю. Бiжить шукати козу. Дiвчата заливаються веселковим смiхом. ВОЛОШКА (бере Ромашку за руку). Побiгли плести вiнки?.. РОМАШКА. Ага. Iз макiв... волошок i ромашок. ВОЛОШКА. Йдемо. Я знаю мiсце, де багато макiв. РОМАШКА. Вони дуже гарнi, але дуже швидко облiтають. Весело бiжать. РОМАН. (шукає козу). Менька! Менька! Менька! Ме-е-е (зачепився, впав у траву). Неподалiк чмихнув Домовик. РОМАН притих, боячись пiдводитись. Страшно й тихо. На фонi призахiдного Сонця настовбурчений силует Домовика, який тягне на шнурку щось велике, як Мiсяць. Його тiнь зникає, а викочується силует того, що вiн тягне, – величезна Лiтаюча Тарiлка, що застряла на старому хлiвi, бiля воза. Нiма сцена. РОМАН. Ого-го-го!.. Ото маєш тобi! Iнопланетяни! Iнопланетяни! Лiтаюча тарiлка! ДОМОВИК (махає лапами у подивi). Як добре, що мене нiхто не бачить i не чує, лише трави шумлять сильнiше i дерева скриплять голоснiше, коли я кричу. Iнопланетяни давно обiцяли прилетiти, доставити космiчнi лiки для квiтiв, птахiв, оленiв... для природи всiєï! Як я чекаю тих пришельцiв! Жалiсливо мекає коза. РОМАН (захоплено). Це, мила кiзко-дурепко, треба змалювати ( порпається у кишенi). Десь тут, десь тут у кишенi олiвець, папiр,, що ми хрестики-нулики грали... Десь тут...(Дiстає. Швиденько змальовує. Повзе на дошкульний голос кози). Менька, Менька... Темно. ДОМОВИК (кричить до перелiтаючих птиць). Егей, еге-ге-гей, журавлi! Добрий вечiр! Журавлi моï милi, передайте Духовi Лева, що я задумав одну гру. Нехай готується до цiкавих пригод i збирається до мене в гостi. Роман пiслав Любчиковi листа до Львова. Хай Дух Лева перехопить i прочитає. Там усе написано буде. Дякую вам, журавлi!.. Сонце зайшло. Падає зiрка. ДОМОВИК. О, загадаю бажання. 2.Львiв. Ранок. Дзвiн трамвая. Мiсто гуде, як вулик. Лiхтарi. У телефоннiй будцi – Стефко. На лiхтарi сидить Дух Лева, прислухається до всього. СТЕФКО (у трубку). Привiт, Олесю! Ти що?.. Ще дрихлиш? Оп'ля... Та ну тебе... Слухай, Снiкерс. Дiло є в мене. Тут лист один я перехопив. Дуже-дуже цiкавий.. Який-який! Не телефонна це розмова. Жду тебе на проспектi. Кiнотеатр iменi Марса. Там пам'ятник Ван Дамму, здається... Бiля лiхтаря... Там. Знаєш? Ну ти, Сашка-кашка, кисла квашка! Маму запитай, якщо не знаєш... ПунҐлувок! Все. Нiштяк. Жду. На вулицi гамiрно. На афiшi напис Виступає Майкл Джексон. Черга за квитками. Стефко-злодiй чистить кишенi. ЖIНКА (лементує). Ой, ой, ой, людоньки, дивiться! Дивiться! Хтось гаманця поцупив (показує всiм порожню сумочку). СТЕФКО (непомiтно стає в чергу). А ви, бабусю, не переживайте, я вам куплю квитка. Зараз i друг мiй пiдiйде, у нього теж грошi є... ГОЛОСИ. Яка добра дитина! Якийсь ти пiдозрiлий, хлопче! Може, то ти i украв... Ага! Точно... Дивiться, який у нього вигляд забiякуватий! СТЕФКО. Та ви що?! Не пiйманий – не злодiй (пiдходить до жiнки). Нате, бабусю, мiй квиток... Я ранiше придбав...бо тут ось друзi моï йдуть. ГОЛОСИ. Ти диви! А хто його знає... Буває ж таке! Такий дивний свiт став. З'являється (вайлуватий, схильний до мовчання главар банди пiдлiткiв) Олесь iз сигаретою в зубах та дiвчина його ж вiку – Бiла Троянда, яка в мiнi, з яскраво, виклично нафарбованими волоссям, устами. Весело манiрна. Вони ïдуть на своєму ящиковi Морозиво, як Iван на печi. Зверху – парасолька. ОЛЕСЬ (подає руку Стефковi). Тисну лапищу. БIЛА ТРОЯНДА. Привiтичок. Я тут морозиво трiшки продавала... Олесь забороняє... Хоча кльово. СТЕФКО (розв'язно подає руку Олесю та Бiлiй Трояндi). Ну-ну, здрастi, здрастi... Правильно робить, що морозиво не дає продавати. Такi красивi кобiти самi, як те морозиво. БIЛА ТРОЯНДА. Так Такi солодкi? СТЕФКО. Такi холоднi. БIЛА ТРОЯНДА. Добридень, Стьопунчик (ласкаво). А Степан-Степанок Поïв бабин медок I сховався в куток. СТЕФКО. Олька невеличка, Замурзанi личка, На ящику вмостилася, Як перепеличка. БIЛА ТРОЯНДА. Ах, так!.. Степан-бабера Залiз на дверi. Утiкайте, дiти, Степан буде летiти. Смiх. ОЛЕСЬ (здивовано). Ви ще з нашого дитсадка цi слова не забули!.. СТЕФКО (ущипнувши Бiлу Троянду за носа). Але ти для блiзiру продавай морозиво... Щоб нiхто не здогадався. Коротше... Дiльце є (до Олеся). Слухай, кацо... (Вiдводить його вбiк. Бiла Троянда прислухається, пiдходить теж). Тут Любковi-скрипалю малому, знаєш, лист прийшов. Я був сьогоднi вдома у нього... Приходив за процентами, якi вiн нам платить за миття машин. (Раптом грюкнуло: упав з лiхтаря Дух Лева, який пiдслуховував). А то що там?.. Ну, слухайте, гепнуло собi щось... Аби не стрiляли.(Розгортає листа). БIЛА ТРОЯНДА (смiється). То Степан iз дверей летить... На лiхтар знову карабкається Дух Лева, який тiльки-но звiдси впав. Чухається... Вiн подiбний до малого левеняти, лише не рудий, а срiбний, у прозорому плащi -добрий, лукавий дух-привид. Вiн, як i Домовик, може бути невидимим для людей, коли захоче. Нарештi викарабкався на лiхтар над компанiєю зi Стефка, Олеся й Бiлоï Троянди. Пiдслуховує ïхню розмову, читає листа лукаво, потираючи руки. ДУХ ЛЕВА. Добре, що я невидимий для людей, коли захочу, як i мiй друг Домовик. Можу робити все, що менi заманеться. А журавлi менi привiт вiд Домовика передали, передали. Добре, що я знаю ïхню мову. СТЕФКО (продовжує). Так ось... Поштальйонша якраз лист принесла. БIЛА ТРОЯНДА. Звiдки лист? ОЛЕСЬ. Ага. Звiдки?.. СТЕФКО. Втому й то справа, що не вiдомо -звiдки: немає зворотноï адреси! Хтось замалював соком каштана... (За стовпом хитро засмiявся ДУХ ЛЕВА: Хто-хто? Я i замалював!) Хто там хихикає?.. А, примарилось. Я сказав поштарцi, що Любко – мiй друг, що – давайте, я вiднесу... Вона повiрила. Але листа не дала. Кинула в ящик. Пiшла. Я викруткою вiдчинив – i дiстав лист. Хiба менi вперше! Цiкавiсть мене взяла... Товстий дуже лист... i взяв... думаю; занесу йому. Дивлюсь, а там, де заклеюється, написано: Секретно. Ну, тут я й не втримався. Пiшов до хати, розiгрiв над каструлею його, вiдкрив... А там!.. Во! (Показує лист паперу). Малюнок офiгенний... i текст. БIЛА ТРОЯНДА (читає). Любку! Ти не повiриш! Термiново приïжджай. На пасiцi мого дiда Данила, на хлiвчику, де дiд улiтку бджолярське господарство тримає, сiла Лiтаюча Тарiлка. Не повiриш! Свiтиться так у вечерi. А вдень туди не пiдiйдеш, бо ж бджоли лiтають кусючi. А ввечерi менi самому близько пiдходити страшно. Ще заберуть... А я ж тобi п'ять гривень винен, то як вiддам! От якби удвох!.. Ми б ïх половили, можливо. (Iз лiхтаря знову гупає Дух Лева i знову карабкається назад...) ОЛЕСЬ. Якийсь лiхтар п'яний. Щось пляцком впало. БIЛА ТРОЯНДА (продовжує читати). Ще нiхто-нiхто не знає... Тiльки тобi пишу. Хоч би вона не полетiла, хоч би, хоч би ти швидше... Лист, кажуть, два днi йде. Надсилаю малюнок... Як зумiв... ОЛЕСЬ. А що! Непоганий малюнок! Апарат! СТЕФКО (продовжує читати). Телеграму не давав, щоб не вийшло, як минулоï зими, коли я написав, що поранений iндiанською стрiлою, приïжджай, а насправдi – хотiв тобi диких кабанiв показати i на санах дiдових покатати по снiгах. Пам'ятаєш, як нам дiсталося вiд усiх!.. А листа нiхто, крiм тебе, не прочитає... ОЛЕСЬ (єхидно). Наïвний... СТЕФКО (читає далi). Хоч би, хоч би Тарiлка та не полетiла! Скорiше, скорiше приïжджай! Благаю. Чекаю... Дата. Пiдпис... Ух ти! ОЛЕСЬ. Ну-ну... Адреси нема. СТЕФКО. Ух ти! Ну-ну. Коротше. Може, це все дєтскiй лєпєт, але розвiдати варто. А раптом! Берем Любка тепленьким... Бо тут немає адреси зворотньоï. Тiльки Любко знає. ОЛЕСЬ. А де вiн, Любко? Там?.. Багато iноземних машин вiддраяв? СТЕФКО. Вчора п'ятдесят баксiв намив. Пахав, звичайно... Двадцять п'ять – нашi. Iноземцi часом нескупi попадаються. Вiдвалюють. Але взагалi – то з ними треба вмiти базарити... ОЛЕСЬ. На те ми й рекет. БIЛА ТРОЯНДА. Що за Любко? Що за скрипаль? СТЕФКО. Мовчи. Тобi то треба?.. ОЛЕСЬ. Молоток! (до Бiлоï Троянди). Дай закурити. Вона дає. ОЛЕСЬ (про сигарету). Жiноча...(Спiває Дим папiрос з мiнтоном!) Завтра я буду п'яний! СТЕФКО. Йдемо до Любка. Подумаємо дорогою. БIЛА ТРОЯНДА. Бiля Марса? СТЕФКО (до Олеся, киваючи на Бiлу Троянду). А може, бабей не треба? БIЛА ТРОЯНДА. Не бiйся, я нiкому-нiкому... ОЛЕСЬ. Вона не скаже. СТЕФКО. Не скаже й не зав'яже. ДУХ ЛЕВА знову гепає з лiхтаря, як вiтер-крутiй вихоплює листа з рук Стефка i втiкає. Компанiя кидається за ним iз криками; Ох, вiтрисько який! Ох, вiтрисько листа вкрав! ДУХ ЛЕВА (утiкаючи). Треба димову завiсу пустити. (Махає руками, задимлює все). ГОЛОСИ. Ох, той мiський смердючий дим жити не дає! Особливо в центрi мiста ДУХ ЛЕВА (причаïвшись). Шкода, що потрапити до села я можу лише з тим, кому цей лист призначено. Справедливiсть над усе. Такий закон духiв. А iнопланетяни хочуть зустрiтися з духами мiста i села разом. З людьми ïм нема про що говорити. Люди ще дикi. Такий закон iнопланетян, мiй дiд Домовик ще казав. З одним Домовиком вони ж i говорити не захочуть. Тай не покажуться йому... Треба щось робити. Треба, щоб лист потрапив до Любка (кладе лист на асфальт). Думає. ОЛЕСЬ (наступає ногою). А ось i лист. Вiтер стих. Iдемо до Любка. (Забирає листа). ДУХ ЛЕВА плаче. 3. Пасiка дiда Данила. Вечорiє. Баба Устина пере. У неï перев'язана спина теплою хусткою. Дiд чистить бджолинi рамки. У нього великий солом'яний капелюх. Спiває пiсню: Ой на, ой на горi там женцi жнуть, яка переходить у Ой, топ-сервiс, ой топ-сервiс, люди там хорошi... БАБА УСТЯ (пробує пiдтягувати) ...Здай товари у топ-сервiс... (Хапається за поперек). Ой-ой-ой... ДIД ДАНИЛО. Що там знову таке? Баба Устя. Та щось розхворiлася я останнiм часом. I поперек ломить i голова. А про серце, то вже й мови нема. ДIД ДАНИЛО. То ти би пiшла, полежала... БАБА УСТЯ. Як же тут полежиш – лiто в розпалi, треба продукти у топ-сервiс здавати... Та й... А де наш Ромчик? Де наш солом'яний бичок? Ро-омку! Роман бiжить. Заховався за дерево. ДIД ДАНИЛО. (помiтив Романа, лукаво). Та де? Може, десь вовка, чи ведмедя, чи ще якусь мару до хати суне? А для чого... (Характерна дiдова приповiдка). БАБА УСТЯ. Аби його самого тi вовки не вкрали. ДIД ДАНИЛО (з усмiшкою). Та вiн козою вiдкупиться. Де моï червонi чоботи? Пiду стану на воротях. Роман забекав, як коза. БАБА УСТЯ. Ой, щось наша Манька дуже грубо мекає. ДIД ДАНИЛО. Мабуть, Ромко сильно випас ïï... БАБА УСТЯ. Або вона випасла Ромка, бо щось рано прийшов сьогоднi... РОМАН (виходить iз-за дерева загадковий). Бо випас... Бо випас... Ïсти хочу, як вовк... I коза мене не випасла. ДIД ДАНИЛО. А, ось хто так мекає, бiдака! То вiн з голоду, мабуть. А ходи-но сюди. Меду дам. ч Роман поволi пiдходить до дiда. БАБА УСТЯ (пильно дивиться на Романа). Ой, щось ти, Ромку, невеселий якийсь, аж схуд. Може, ти заслаб?.. Що трапилося? РОМАН (злякано). Та нi, та нi, бабусю... То ви б лiпше пiшли, вiдпочили, а то ж у вас недавно... приступ сердечний був... БАБА УСТЯ (стирає хустинко непрохану сльозу). Ой, то я ж стара. А я такою, як ти була, то, як коза, скакала. РОМАН. А ви якою були – як Ромашка, чи як Волошка? ДIД ДАНИЛО. Баба була дiвчинка Устя – Дзвiночком ïï прозивали. А я теж, як ото ти тепер бiгав по пасiцi мого дiда Вакули i Дзвiночок... баба Устя бiгала. А потiм я парубкував... Сватiв слав... БАБА УСТЯ (смiючись). А! Згадала коза, як козенятком була... ДIД ДАНИЛО. На-но, Ромку... (Дає Романовi хлiба з вощиною). Баба Устя глечик молока виносить. Iз-за тину винурює волохата голова Домовика. Спостерiгає, прислухається. ДIД ДАНИЛО (до Романа). То чого ти сьогоднi так пiзно прийшов? Га? РОМАН. А, Менька вреднюща, найкозакуватiша за всiх! Поки я ïï зацапав у кущах, ледь не перекарперючився... БАБА УСТЯ. Дай дитинi наïстися i вiдiйди з тими рамками, бо ж кругом тебе бджоли хмарою. Тебе не беруть. А дитину ж i покуцькати можуть... ДIД ДАНИЛО. А так-так, мене бджоли знають... не займають. БАБА УСТЯ. Як облупленого... РОМАН. Дiду... ДIД ДАНИЛО. Га!.. РОМАН. Дiду, а ви менi дасте трохи сiтi для риби, щоб накинути?.. ДIД ДАНИЛО. Нащо? То пiдемо разом завтра, чи в суботу на рибу... РОМАН. Та нi... Менi... на метелики б... БАБА УСТЯ. От ще придумує! Такою сiткою можна лiтаючу корову зловити, а не метелика! Домовик починає махати лапами, дмухати – наганяє на Романа бджолу. РОМАН (простягає руку за вощиною). Ай-ай-ай-йой-йой! Бджола, бджола, бджола летить... Бiгає кругом дерева. Дiд i баба добродушно смiються. Тим часом до Дiда Данила пiдбiгає Домовик. ДОМОВИК (лукаво, ставши видимим). Дiду, дiду... Там секрет є (показує). Я вночi вам покажу! Ромко – ваш внучок – хоче на це сiтку накинути. Вiн i листа вчора до Львова вiдiслав, я бачив... Треба йому допомогти... ДIД ДАНИЛО. Ага-га-га... Тарiлка... Ага-га...(Смiється). З медом! БАБА УСТЯ. Дiду, а що то там пищить бiля тебе?.. ДIД ДАНИЛО. А!.. Котеня рябе сусiдське... (до Домовика). А йди вже йди... Пiзнiше приходь, то меду з молоком дам... Домовик пiдскоком ховається, стає невидимим. РОМАН. О! О! Вже вкусила! Вже Вкусила!! Баба Устя пiдходить до Романа, задмухує йому око. РОМАН. Але я на зло ïй плакати не буду. Отак! (Тупнув ногою). Одягну чорнi окуляри. Око запухає. Дiд з бабою прикладають до нього якесь зiлля. РОМАН (крiзь стриманi схлипи). Дiду... ДIД ДАНИЛО. Га? Пауза. РОМАН. Дiду... ДIД ДАНИЛО. Га? РОМАН (голосно). Дiду! ДIД ДАНИЛО (пошепки). Що? РОМАН. Куряче капшо... ДIД ДАНИЛО. Сам сховайся в мiшок... Так ви з Любком, здається, минулого року жартували. РОМАН (нахиляється до дiдового вуха). Я тепер, дiду, серйозно. Любко скоро знов приïде... ДIД ДАНИЛО. О, я бачу, в тебе знову якiсь таємницi! РОМАН. Менi треба, щоб ви нам допомогли, як треба буде... ДIД ДАНИЛО. Та що там? Кажи вже... РОМАН. Е нi... Ще рано. Будьте готовi. Як треба буде, то скажу... ДIД ДАНИЛО. Завжди готовий! А може, мiлiцiю покликати, чи єнералiв, чи що?.. РОМАН (сердито). Дiду! Ви що? Мiлiцiя забере все! А так... так... може, в космос полетимо?! i бабуся, i Любко... i Ви...тато... мама... ДIД ДАНИЛО. Ого! Як там ще одна електростанцiя, не дай Боже, зiрветься, то дiйсно у Космос полетимо. Всi. РОМАН. Нi-нi... не станцiя!.. Зараз я прибiжу... (Бiжить. За ним iде дiд). За Лiтаючою Тарiлкою спостерiгають: Роман – з однiєï сторони. Домовик iз Дiдом Данилом – iз iншоï (Однi одних не бачать). ДОМОВИК. А видите? Видите, дiду? То те, що я вам казав... (Шепоче на вухо дiдовi). Удень я бджiл напускаю сюди, щоби нiхто не пiдiйшов. Я ж повелитель бджiл... i всiєï природи, скромно кажучи. ДIД ДАНИЛО (лукаво). Ото вже Домовика потiшного маю... Добре... добре... (Iде). Нехай хоч цим може прив'яжу свойого внука до села, до природи, до корiння батькiвщини нашоï, щоби в мiсто не втiкав. РОМАН (з iншого боку). Ху... Слава Богу, ще є тарiлка! (Бiжить). Зустрiчаються бiля хати Дiд Данило i Роман. Роман в чорних окулярах. Стало темно. БАБА УСТЯ. (з хати). Гей, гей, гей, бичку солом'яний, а iди вже, iди вечеряти. I дiда десь чорти носять (до себе), а я вже щось розхворiлася зовсiм... Ох, лiта, лiта... лiта орел сизокрилий. ДIД ДАНИЛО (пiдходить). Ти, Ромку, йди до баби, а я зараз прийду... сходжу до хлiва, там треба назгрiбати порохна дерев'яного для димовухи завтрашньоï... Бджiл викурувати... Бабо, ти не знаєш? А (махнув рукою) нехай... БАБА УСТЯ. Радiйо там, на вулицi, пiд стрiхою, вимкни. А то воно менi всi вуха продзвенiло. Депутати – як тiятр. Спiкера та й спiкера вибирають! Скорiше вертайся, бо захолоне вечеря. Дiд пiшов... Свiтло погасло. Село наповнює пiсня Нiч яка, Господи, яка розгортається, розгортається – все голоснiше, голоснiше... В нiй чути i голос Дiда Данила, i Баби Устини, i Ромашки з Волошкою... Неба i землi. 4. .Львiв. Ранок. Готель Днiстер. Телефонна будка. Безлюдно. Любко (типова мiська розумна, чемна дитина -окулярник зi скрипкою) миє причеп-буду Тойоти. Стефко, Олесь i Бiла Троянда пiдходять до нього. СТЕФКО. Привiт, скрипалю! Ну... долю давай! (Любко насуплено простягає долари). Ти ж не кажеш нiкому, що ми рекет, чи щось... правда? Хороший хлопчик (пробує погладити його по головi, той вiдсахується). Ми ж друзяки. Га?! I всiляким бандитам... iншим тебе принижувати не дозволимо. Правда? Нi?.. Казали, що ти в село збираєшся? Га? Правда тому? (Б'є Любка в груди – по-дружньому). Танцюй, танцюй! Тобi лист! ЛЮБКО. Звiдки?! Вiд... СТЕФКО (Дiстає конверт). А тут... бiс його знає. Немає зворотноï адреси. ОЛЕСЬ. Це нам в болото впало, трохи замурзалося... БIЛА ТРОЯНДА. Ага! Ну що? Танцюєш? Любко-телевко Випив молоко. Почекай молочка, Поки видоïм бичка. ЛЮБКО (до Бiлоï Троянди). Тобi можу й на скрипцi зiграти (бере футляр). Замiсть танцювати... СТЕФКО. Гаразд, дивак, мамi скрипiтимеш Мурку, а нам на нервах життя грає... На листа (вiддає). ОЛЕСЬ (киває на Степана). Вiн у тебе вдома був. Баба-поштарка принесла якраз. А то б ти його аж у вечерi отримав. ЛЮБКО. Дякую. СТЕФКО. Iнша розмова... Любко бере листа, з нетерпiнням вiдкриває його, вiдвернувшись. БIЛА ТРОЯНДА (кокетливо пробує заглядати через плече). Ой-ойой! А який же вiн, цiкавий, великий той лист до тебе!.. Ото! Iз малюнком якимось! А дай-но почитати... Стефко, Олесь i Бiла Троянда розiгрують сцену цiкавостi. Любко вiдвертається. Ховає лист за пазуху. СТЕФКО. Ну. Як? Цiкаво?.. Де живе той... хлопчик? ЛЮБКО (злякано). Який?.. Звiдки ти знаєш, що це хлопець. Думки читаєш?.. Чи листи?!.. (до себе). Ой!.. СТЕФКО (схопившись). Не фантазуй!.. ЛЮБКО (прикриває долонями лист). А якщо це не фантазiя?! СТЕФКО. Що?! ЛЮБКО (в глибинi душi здогадуючись, що хлопцi вже читали листа). А ну вас! Ви ж прочитали... прочитали... чужий лист! Негiдники! СТЕФКО (моргає до Олеся та Бiлоï Троянди). Оп'ля! Вiн нас не поважає... Брехун... ЛЮБКО. Ну вас усiх! Досить з мене! ОЛЕСЬ. Що ми – листи, щоби нас вiдсилати?.. СТЕФКО (пiдходить до Любка, м'яко i хитрувато). Любок, пробач. Це що, твоя кохана пише? А де вона живе? Де ïï хата? ЛЮБКО (сердито). Це пише друг. I ти про це вже, здається, знаєш!.. ОЛЕСЬ. То де живе?.. БIЛА ТРОЯНДА (пiдходить до Любка, кладе йому руки на плечi). Скажи, Любчику... Вiн, мабуть, дуже романтичний, твiй... дуже симпатичний?.. СТЕФКО (стиснувши кулаки). Окулярник шмаркатий, напевно, такий, як i вiн (штовхає Любка в груди). Кажи, скрипалю, адресу. БIЛА ТРОЯНДА (захищає Любка). Ну чого ти причепився до нього?.. ОЛЕСЬ (скептично). Вiн, може, й сам не знає. ЛЮБКО (розгублено-звинувачувально). Прочитали!.. Боже! Якi ви! Нечесно так... чужi, чужi... листи читаєте. Чужi ви менi. СТЕФКО (б'є Любка). Адресу кажи, скрипалю! Любковi окуляри падають на асфальт. ОЛЕСЬ (пiдходить до них i поважно-жорстоко топче ногою). Тепер ти додому не зайдеш, доки не скажеш нам адреси! ЛЮБКО. Навiщо вона вам?! СТЕФКО. А це вже наша справа. Кажи!.. ЛЕВКО. Якщо ви такi... не скажу! Нiзащо! БIЛА ТРОЯНДА (пiдiймає окуляри). Для чого це ти? Олесь!.. ( Плаче, рiзко повертається, йде геть). СТЕФКО. Плавай, плавай, лебеденьку! ОЛЕСЬ (кидається за Бiлою Трояндою). Трояндо... Бiла... Оля!.. Стiй, чуєш, стiй!.. СТЕФКО. Та покинь ти ïï, бабiю! ОЛЕСЬ (присоромлено). А, потiм сама прибiжить. Цвiркуна пошкодувала... Окуляри... СТЕФКО (тормосить Любка). Ад-ре-су! Ад-ре-су! Як снiг на голову, з'являється Японець – Тояма Токанава – зi специфiчно каратистськими вигуками Ке-ей! Кей! Збиває з нiг Стефка та Олеся. ТОЯМА ТОКАНАВА. А со тут за дiла? Це я Тояма Токанава... СТЕФКО. Хазяïн! Ти що – обалдiв? Своïх не впiзнаєш? ТОЯМА ТОКАНАВА. Пробацте Тояму Токанаву... не побацив моя цудово... Насцо дiвцинку обизаєс?.. Бацу... i хлопцика... Нiзя...Треба мати принципу. СТЕФКО. Так то ж та дiвчина, яку ти хочеш купити – фотографувати... Вже й грошi заплатив за неï. ТОЯМА ТОКАНАВА. Cо за дiла?! ОЛЕСЬ (гнiвно пiдходить до Стефка). Що?! Друзями торгуєш?! ТОЯМА ТОКАНАВА. Моя заплатилася... ОЛЕСЬ (до Стефка). Ах ти, бульдог гiмалайський! Штовхає його на причеп Японця. Розбивається скло... ТОЯМА ТОКАНАВА (злякано). Со за дiла?! Со за дiла?! (Стефко пiдiймається з порiзаною рукою, червоною... Любко схвильовано пiдбiгає до Стефка з хустинкою i починає перев'язувати йому руку. Лист випадає з його кишенi. Кров повнiстю заюшує папiр. Олесь вiдвертається, бiжить за Бiлою Трояндою). Кiто пiлатiтi за прiцепа буде?.. Со за дiла? СТЕФКО (пiдвiвшись). Заплатимо! Заплатимо, звичайно. Ось тобi (дає долари). Досить?.. Ти ще i нам будеш винен... Правда, Любок?.. (Пiдморгує до Любка). Ми тебе й шукали. (Вiдводить японця трохи вбiк). Справа ось у чому. В одному селi – недалеко вiд Львова – нiби-то є Лiтаючий Об'єкт. Приземлився... на днях... Може, воно i лапша. А якщо – нi! Мiжнародне дєло! Ми тобi – японцю – покажемо, а ти в свою Японiю можеш дати знати. Нехай там заберуть, чи що... А нам (показує на пальцях) за посередництво в такому дiлi – бабульки... грошi. Багато. Ага? Шкода, малюнок в кровi, заюшений (Показує). ТОЯМА ТОКАНАВА. Це цiкаво... Цiкаво! Iнтересно... Моя таке любить. Iнопланетяни... Космос... Роботи... Робот Гай в мене є... Охо-хо-хо! Дiла! Дiла! Сiрейозно?! Де? Де? Показiть. ЛЮБКО. Нема, нема нiчого! Це вiн придумує. А за причепи я безплатно вiдпрацюю... бiльше... Тарiлки не бачив... не знаю! Стефко з Японцем беруть Любка пiд руки. Ведуть кудись. ДIЯ II. 1. Пасiка Дiда Данила. Ранок. Бджоли ще сплять. Волошка з Ромашкою збирають квiти, пасучи кiз. Роман сидить – як на голках... на пеньку. РОМАШКА. Вставай, дурило, ти чого такий сумний? (Хапає його за рукав, тягне за собою. Волошка – за другий рукав). РОМАН (впирається). Та ну, та ну вас, ку... чого пристали? РОМАШКА. Щось вiн став загадковий якийсь... ВОЛОШКА (з лукавинкою). Чи часом не закохався?.. Може йому хто в око впав? РОМАШКА. Та, здається, лише бджола впала йому в око. Вкусила. Тим часом iз-за дерева вискакує Домовик. Вiн крадькома пiдливає клею на пеньок, де сидiв Роман. ДОМОВИК. А не поïдеш ти нiкуди... не поïдеш, не поïдеш... (ховається). Нехай до нас приïдуть, разом iз Духом Лева. РОМАН (виривається вiд дiвчат). Та ну вас, баби! Приклеïлися до мене. Сiдає на щойно заклеєний Домовиком пеньок. Домовик смiшно смiється iз-за кущiв. Дiвчата вiдбiгають у глибину пасiки. ВОЛОШКА. Ого! Ромашко! Глянь, який банячисько на стрiсi! РОМАШКА. Де? Де?.. Який? ВОЛОШКА. Ну та онде, онде,... Над вуликом якраз!.. РОМАШКА (дивиться). Ага! Ага!.. Але там вже бджоли гудуть. Он, повилазили. Туди не доступишся вже навiть дуже помаленьку. ВОЛОШКА. Треба пiзно ввечерi... Вночi. РОМАН (почувши цю далеку розмову дiвчат, злякався). Що ви там бачили? Казан як казан. Ходiть сюди. Пограємо у пiжмурки. (Пробує встати, але ... приклеюється). Ой, що це? Що це за бiда?! Приклеïвся. Пiдбiгають весело здивованi Ромашка й Волошка. ВОЛОШКА (пильно приглядається). Так це живиця! РОМАШКА (смiється). Ну!.. Пропали штани, пропали! Роман рiзко встає, дiйсно залишивши на пеньку клаптi своïх штанiв. Дiвчата й Домовик у кущах аж заходяться вiд смiху. Над дiтьми починають загрозливо гудiти бджоли. ВОЛОШКА. Ой, бджоли, бджоли... Де вашi кози?.. (Кличе козу). Бiлка! Бiлка! Кiзонько моя мила, чи ти ïла, чи ти пила? РОМАШКА (закриває голову руками). Ксеня, Ксеня... бiжимо вiд пасiки трохи далi... Бо закусають бджоли. Домовик не боïться бджiл, навпаки – вони його слуги. Вiн махає своïми волохатими руками й ногами, керуючи бджолами: забороняє ïм кусати дiтей, яких вiн любить: А не кусайте дiтей, тiльки лякайте! Лякайте неслухняних! Але дiти, не бачачи Домовика, бояться бджiл i не наважуються пiдiйти до об'єкта – казана, – який зацiкавив ïх. До дiтей поспiшає Дiд Данило. ДIД ДАНИЛО. Романе, Романе, а ходь-но сюди. А для чого... Лист тобi прийшов зi Львова. Ромашка з Волошкою (навперейми): Танцюй! Танцюй! РОМАН (тягнеться за листом, схвильовано). Давайте, дiду...(Розклеює). РОМАШКА. Ну й що там пишуть?.. Друг, чи... може, подруга якась? Кохання? Детектива? РОМАН (дуже схвильовано, розпечатує. Його нервознiсть усiм передається). А! Ну, що таке?! ДIД ДАНИЛО. I як там, синку?.. РОМАН. Нiчого. (До себе). Видно, цей лист вiн писав, ще не отримавши мойого. Машини миє... японцi... iноземцям рiзним...туркам. Грошi так собi заробляє. Хоче машину часу збудувати. (До дiда). Чуєте, дiду, пише Любко, що миє машини iноземцям у Львовi. За це вони йому долари платять. (До себе). Невже ж вiн не приïде?.. Баба Устя йде до компанiï дiтлахiв. Вони радiсно зустрiчають ïï, привiтно й тепло. БАБА УСТЯ (пестить Романа по головi). Хоч ми довго думали з дiдом чи давати тобi листа в руки, але... хто його знає, що там... ДIД ДАНИЛО. ... Твiй друг. Ще один лист. А для чого... Бо ж колись ви були нас уже розiграли, пам'ятаєш, шолопаю? А з листом ще й термiнова телеграма разом (До баби Устi). Дай йому, бабо... БАБА УСТЯ (дає Романовi телеграму i листа). Читай вже... Дiвчата заглядають. ВОЛОШКА (читає вголос). Романе – термiново – приïдь – Львова – Тарiлку рятувати – бiда... РОМАШКА. Ой, це ж яку тарiлку? БАБА УСТЯ (з гiркою усмiшкою). У вас що там, у тому мiстi, посуду немає, внучку?.. (Цiлком сердечно-серйозно). То я вам глиняного налiплю. ДIД ДАНИЛО. Що ти там, бабо, знаєш?! (Загадково усмiхнувся i скуйовдив онукового чуба долонею своєю великою. Вiдiйшов у бiк). Загримiло... Небо розкраяла блискавка. Потемнiло, закрапав дощ. РОМАШКА. О Боже!.. А як же Львiв?! Роман схвильовано i рвучко бiжить геть. РОМАШКА. Романе, i я з тобою, i я... Де ти?.. (Кидається за ним у нiч i вертається) Я б тебе знайшла, але ж негоже дiвчинцi за хлопчиками бiгати... Роман пiдбiгає до мiсця свойого спостереження за Лiтаючою Тарiлкою. Вона – там, де й була, по-старому мутно свiтить iлюмiнаторами. Зелений вiдблиск... Домовик слiдкує за Романом iз-за дерева. РОМАН (до себе). На автобус, на автобус, до Львова... (Встає). Доки не полетiло все це! А що там Любко? Що з ним?.. От якби на Тарiлцi полетiти. Вона б дуже швидко... Хлопчик крiзь грозу бiжить на останнiй автобус до Львова. Домовик – за ним... Крутиться колесо перекинутого воза... ДОМОВИК (нетутешнiм голосом). Хоч я i Домовик, i не можна менi далеко вiд хати забiгати, я зламаю щось в автобусi, аби Роман не виïхав зi Львова i не з'єднався з Любчиком. Менi ж потрiбно навпаки – щоби ­­­Любчик до Романа. А! Порушу закон духiв для спiльного добра. Голоси Баби Устини, Дiда Данила, й Волошки...Романе! Ромку! Ау! Ау!.. Де ти? А де ти?... Стають лунами – й топляться в дощi, що шумить у струнах-деревах нотами листочкiв. 2.Львiв. Причеп Тоями Токанави, на якому написано Тойота. У ньому – Стефко, Любко i Японець. Любко зв'язаний. ТОЯМА ТОКАНАВА. Ну, усьо. Моя побiзав за масiною. З'являється Дух Лева, який бiжить за Японцем. ДУХ ЛЕВА. Ох i набридли менi цi iномарки. Дихати ïхнiми газами не можу бiльше. Гуде все, трiщить... Природа гине. Iз княжих часiв мiсто охороняю. А тепер сил моïх не вистачає. Зламаю ще одну машину – Японцеву, а то ïхати за Тарiлкою, бач, зiбралися, ще й хлопчика мордують! (Зникає). I самому з ними поïхати хочеться i хлопчика шкода. Подобається вiн менi, треба визволити. ТОЯМА ТОКАНАВА. А цорт! Со за дiла! Масiна не заводиця. Хороса масiна... Со за дiла! СТЕФКО (гукає до нього). Ну що там? А ще кажуть: японська технiка офiгенно надiйна! ТОЯМА ТОКАНАВА. А цорт, цорт, цорт... Цудо якесь тут! Пороблено i задавнено! СТЕФКО. Поломка? Заколожматились. ТОЯМА ТОКАНАВА. Узе. Пiсля позвони моєму софьору. СТЕФКО. Ти що?! Хочеш ще когось посв'ятити в наше дiло?.. ТОЯМА ТОКАНАВА. Буду сам ремонтiровати... Бiзи готель. Там є робот-мастiр. Вiзьми сюди. СТЕФКО. А! Його звати Гай!.. (Схоплюється, бiжить). А ключ, ключ вiд кiмнати, Тояма! ТОЯМА ТОКАНАВА. Без клюца мозна. Скази пiд дверима сiм-сiм-сiм-нуль-нуль... i дверi вiдкриються самi... СТЕФКО. ...Сiм-сiм-сiм-нуль-нуль... Ясно... Коротше... Сiм-сiм, откройся... (Побiг). А нуль-нуль – це ж туалет... Дух Лева бiгає кругом причепа, в якому сидить зв'язаний Любко. Мудрує, як би то його визволити... ЛЮБКО (сам пробує розв'язатися). От, бандити... Не тiльки руки шнурком зв'язали, але й ноги на ключ... ланцюгом зачинили... (Смикає руки). Дух Лева непомiтно розв'язує йому ïх iз-за спини. ЛЮБКО. Ох, нарештi... Руки вiльнi. Ще б ноги. Нiби хтось допомiг. (Дiстає з кишенi папiр, пише. Повз причеп проходить Панi Галя – типова львiвська жiночка – мама Бiлоï Троянди – Олi, трiшки гонорова. Любко смикає ïï за рукав (притишено): панi Галю, панi Галю, будьте ласкавi, дайте це на пошту. Дуже потрiбно, термiново. А у мене тут... часу немає... (ховає прикованi ноги). Не показуєте лише нiкому, то державна таємниця. ДУХ ЛЕВА (до себе). Побiжу, вiдволiкатиму Тояму Токанаву, який там у машинi порається. ПАНI ГАЛЯ (здивовано). О, молодий чоловiче! А я вас пам'ятаю, пам'ятаю. А як же... Ви гарно... дуже гарно на скрипцi грали на шкiльному концертi. ЛЮБКО. Так, так, я з Олею разом в однiй школi вчуся... Будьте ласкавi... Телеграмою. Бо я тут працюю... Машини мию. ПАНI ГАЛЯ бере текст. Ïï наздоганяє пан Зеньо – чоловiк – iнтелiгент-добряк, який весь пiд п'ятою своєï дружини. ПАН ЗЕНЬО (до панi Галi). Ось... Купив я той Вiскас... Так смачно пахне! Половину з'ïв. А що тут ся дiє? Любко махає руками до панi Галi – мовляв, iдiть, iдiть... Вона знизує плечима iз розумiнням-здивуванням, тягне чоловiка за собою. В цей час щось збоку Тоями Токанави гупає. Дух Лева зачиняє капот машини i притискає голову Тоями Токанави. ТОЯМА ТОКАНАВА. Ай! Ой-ой-ой! Капота, капота менi на голову притиснулася. Вай-вай!.. Капота притиснулася голова (Повторює). Погнеться капота! З'являється Стефко з Роботом Гаєм на спинi. Чує крик Японця. Кидає робота – бiжить на крик... Виходять разом iз Тоямою. ТОЯМА ТОКАНАВА. О, ну i дiла! Со тут таке у вас? Не було такого цуда нiколи... Цорти якiсь, ци со? СТЕФКО (задиханий). Цисо... Цисо... Ось робот... Змiюка... важкезний... РОБОТ ГАЙ (несподiвано самовмикається, говорить складами). Я не змi-ю-ка!.. Пок-ла-ди на мiс-це пiс-то-лет... взя-ла в го-те-лi ти... Кiм-на-та То-я-ма То-ка-на-ва... СТЕФКО (виправдовуючись). Це ж для дiла спiльного... РОБОТ ГАЙ. Пер-стень зо-ло-тий в те-бе в шкар-пет-ках... СТЕФКО (в сторону). У, ти! Я думав, вiн вирублений був... ТОЯМА ТОКАНАВА (бере Стефка за барки). Со за?.. Ти мiй партньєра? Цому крадес? А? Цому?! СТЕФКО (викручується). Я подумав... на чорну годину... грошi нам потрiбнi будуть... в тюрмi... загоним. ТОЯМА ТОКАНАВА. Соби бiльсе такого не було! Я один раза просцаю. Один раз просцаю партньора... Бо цорна година буде зараз. Дух Лева з цiкавiстю, що переходить у зневагу, роздивляється Робота Гая, той, на вiдмiну вiд людей, бачить його, але боïться признаватися... Дух Лева вiдключає всi його системи. Робот Гай втратив свiдомiсть. Тояма Токанава зi Стефком роздивляються його – i не можуть зрозумiти причини. ДУХ ЛЕВА. Отак! Не люблю тих залiзяк усяких. Понапридумували... Нi тобi коня в мiстi... не побачиш... дерев усе меншає... А тi залiзяки, бачиш – говорять!.. Виступають багато!.. (Ховається). СТЕФКО (до Любка). То що, скрiпалю? Даєш адресу друга свойого?.. Га?.. (Замахується бити). ТОЯМА ТОКАНАВА (бере Стефка за руку). Навiсцо бити? Не треба. (До Любка). Слухай, Любко, моя тобi пропонує все, со ти хоцес, яксцо там є космiцний об'єкт. Золото?.. Масини?.. Комп'ютери?.. Роботи?.. Гроси?.. Со ти хоцес? Я тобi зараз... як це... аванс дам... а потiм все... яксцо там є секретний об'єкт космiцний... Сцо твоя захоцєт, а моя змозе, – все – твоє... У мене багато вiсього... У мене є мiного... А? ЛЮБКО. Це тайна мойого друга. Раз. Слава й грошi – якщо мене зацiкавлять, я продам цю iнформацiю лiпше своïй краïнi... Це буде справедливiше. Роман – романтик. Вiн грошi не захоче. А дружба для мене (та й для вас, гадаю) дорога. Та й своєï краïни я не зрадник... СТЕФКО (погрозливо). Так, не продаш? Любко вперто мовчить. ТОЯМА ТОКАНАВА. Ми все одно дiзнаємось. А ти не заробис багато масин! СТЕФКО. А тебе не вiдпустим, доки не з'ïздимо в село за Лiтаючою Тарiлкою. ТОЯМА ТОКАНАВА (злобно до Стефка). Я би тебе тез не отпустив, тому со ти – злодiй... нецесний цоловiк. Так бiзнес робити нiззя. Але у нас є секрет. Тому ми мусимо триматися разом. Стефко цесний... Поблизу в зеленому освiтлення свiтлофора – панi Галя зустрiлася з Бiлою Трояндою – своєю донькою. Пан Зеньо – осторонь. ПАНI ГАЛЯ. Ти куди, кобiто, шпацируєш? Ану марш до хати! Чи ти, може, до тих хлопакiв, фацетiв, поспiшаєш? (Простягає записку). Се той Любко попросив на пошту... кинути. Лайдак. З машини йому було лiньки сiдницю пiдняти. БIЛА ТРОЯНДА. Ой, мамо, мамо, дайте менi цього листа!.. ПАНI ГАЛЯ. Се телеграма... ПАН ЗЕНЬО (раптом). Галю, дай... Це, може, й для неï... А нi, то нехай пошвидше занесе на пошту, якщо так просив молодий чоловiк. ПАНI ГАЛЯ (манiрно). А ти завжди, завжди потураєш ïй!.. (Дивиться, що там написано). ПАН ЗЕНЬО. Галю! Це ж чужий лист!.. (Вириває iз ïï рук. Дає доньцi). Бiла троянда читає. Блiдне. Швиденько бiжить геть. Панi Галя – у крик: А видиш! видиш! видиш!.. Я з тобою розведуся негайно! Все! Усе! Дiвоче прiзвище! Я знову дiвчина! Дух Лева скубає ïï ззаду. Вона пирскнула, мов порося... засмiялася. ПАНI ГАЛЯ. Ти чого?.. Бач!.. ПАН ЗЕНЬО. А, ну тебе... То не я! ПАНI ГАЛЯ. Iдемо миритися. Всi зникають. Темнiє. У променi свiтла – прекрасна Бiла Троянда в бiлому... Вона натикається на Олеся у звичному мiсцi ïх зустрiчi. Бiля Олеся чоловiк у чалмi – турок Ака. ОЛЕСЬ (до Бiлоï Троянди). Знайомся... турок Ака. (до турка). А це Бiла Троянда – Оля, по-справжньому. АКА (складає по-мусульманськи руки). Ага, ага, Ака, Ака... Прiємно, дуже прiємно. ОЛЕСЬ. Трояндо моя Бiла, Трояндо моя мила, чи ти ïла, чи ти пила? Чи ти Стефка не зустрiла? БIЛА ТРОЯНДА. У парку... Там... Бiля театру. В автопричепi. Там – Любко, японець, той, що мене хотiв купити... (Радiсно). А ви вже помирилися зi Стефком? Миритися йдете?! А може, не треба тобi, Олесю, з тим Стефком задиратися? Ви ж друзями були. ОЛЕСЬ. Мовчи вже. Ворон ворону ока не виклює. Снайпер снайпера завжди зрозумiє. Потiм на цю тему поговоримо. А Тарiлка... (До турка). Пiшли, Ака. Скоро... Темiнь. Темряву розрiзують гучнi пострiли, що зливаються з поперемiнно червоно-жовто-зеленими вiдблисками свiтлофора. ТОЯМА ТОКАНАВА (Дiстає пiстолет). Со за дiла? А камуто-хiровато. Цим хата багата... До Японця й Степана пiдбiгають Олесь з турком Акою. Турок iз пiстолетом. СТЕФКО (недовiрливо). Ви чо? Ей!... ОЛЕСЬ (єхидно). А нiчого. Це ось турок(показує на Аку). Дуже хоче знати адресу Романа. Вiн платить менi за iнформацiю про ту Тарiлку. Iнформацiя зараз – найдорожчий товар. Потiм Штатам перепродасть. СТЕФКО. Ти що?.. Ну-у... АКА (до Олеся). Говори ïм... ОЛЕСЬ. Турок хоче адресу i щоб ви сидiли мирно... плюс вашу машину, щоб виïхати в село до Лiтаючоï Тарiлки. Тояма Токанава пiдстрибує i кiлькома прийомами карате вибиває пiстолет iз рук Аки. Стефко ножем ранить Турка. Кров, пострiли, нiч... Розбiйницький свист. Турок надуває кульку з написом Атомна бомба. Закiнчується бiйка тим, що Олесь iз Акою прив'язують Стефка i Тояму Токанаву до стовпiв. ОЛЕСЬ. А де ж ïхня машина? СТЕФКО. Зламана машина, зламана вся... Там, в кущах (Киває). ОЛЕСЬ (замахується на нього). Ух! АКА. Вiн же другом був у тебе... казав ти... Старий друг вартує нових двох... ОЛЕСЬ. А... Двох мiльйонiв доларiв. Щось затупотiло поблизу. Олесь i Ака втiкають. З'являється Дух Лева. Швидко темнiє. ДУХ ЛЕВА. I що я наробив?! Пожалiв хлопця, а тепер сам не доберуся до Лiтаючоï Тарiлки, до Домовика. Ох-хо! 3. Пасiка дiда Данила. Надвечiрня райдуга. Чути далекi дiвочi голоси... А я тобi, козаченьку, платила, платила... БАБА УСТЯ( розповiдає Волошцi й Ромашцi) ...От i в селi Боровлянськiм на Курганщинi є тепер вулиця Устима Кармелюка. Це тому, що колись справдi Кармалюк був тут. Ще в далекiм дитинствi чула я вiд моєï бабусi Настi оповiдi. Моя бабуся була онукою каторжанина – запорожця Петра Пороженка, тому добре знала тi горепам'ятнi часи. (Оповiдь нiби затихає, вiддаляється, знову спливає)... Бачите, дiтки, скiльки навколо глибоченних i широченних ям? Копали ïх каторжники. Обливались вони гiрким потом i пiд кайданний передзвiн затягували журливу пiсню про далекий рiдний край, про гiрку долю. I був серед цих невольникiв удалий, завзятий отаман Устим Кармалюк. Геройський був! Козацькоï украïнськоï кровi, як Тарас Бульба... Спiймали його i вислали на довiчну каторгу в Сибiр... Дiвчата й вся природа, здається, стали бабусиною розповiддю, казкою... Тiльки десь недалеко, мов п'яна, спiває остання бджола-приблуда. Голос дiда Данила: Еге-ге-гей! Ромку-у! Ходи-но сюди, щось покажу... ВОЛОШКА (звiльняється з полону бабусиноï оповiдi). Ромко там на одне мiсце занадився. Треба-но розвiдати... РОМАШКА. Хотiв до Львова того ïхати, але останнiй автобус зламався. (До Волошки) Я б також iз ним хотiла поïхати, але ж вiн втiкає, ховається... щось шукає. Якби я була львiв'янкою, то, здається, навiть Лiтаюча Тарiлка мене не здивувала б... ВОЛОШКА. А я нi. Я села не зраджу. Роман собi тут останнiм часом мiсця не знаходить. Не журися, Ромашко, сам прийде до тебе... до нас, коли захоче. ДIД ДАНИЛО (щось загадкове вносить на руках). Ромку, Ромку, а йди-но сюди. А для чого... Щось цiкаве покажу тобi. РОМАН (лежить у травi, спостерiгає за своєю Лiтаючою Тарiлкою, почув голос дiда). Зараз, дiду, зараз iду! (Бiжить). ДIД ДАНИЛО (дає йому справжню козацьку шаблю). Ну, як тобi? РОМАН (дуже схвильовано). Ой... Ого! (бере в руки). А де ви взяли? ДIД ДАНИЛО. А он, чуєш, баба про що розповiдає... Пращур твiй нею з рiзними турками бився. РОМАН (задумливо). Я тих туркiв у Львовi бачив, здається. (Пробує замахнутись шаблею). Ось iз нею я й поïду до Львова туркiв воювати. (Вiшає шаблю через плече, схоплюється...) До речi, вже пора на поïзд бiгти. ВСI (перебиваючи одне одного) Ромку!.. Та ти що?.. Куди?.. На нiч?.. Чого?! ДIД ДАНИЛО. У райцентр, як у рай... Украïна також, правда, мiстить слово рай. Козаче, лягай спати... Ранок за вечiр мудрiший... БАБА УСТЯ. Нещастя ж, слава Богу, немає з другом твоïм. Чого ж улiтку до Львова того проклятущого пхатися, де тiльки гази, бензин i камiння? Нехай сюди приïздить друг твiй. ВОЛОШКА (пробує жартувати). Ромко-бомко-стебельце Вкрав з-пiд квочки яйце. РОМАШКА (бере його за руку). Ромко-помко-огiрок Вранцi ходить до дiвок. Мати била кулаками Ромко плакав за дiвками. Дiвчата роблять маски з лопухiв i танцюють, як аборигени. Вiд смiху аж свiтло, хоч уже починає вечорiти. РОМАН (трохи вiдiйшовши вiд гурту) Сам не знаю, що робити... Що ж робити?.. (Дивиться на годинник наручний). Скоро поïзд... (Ходить туди-сюди суєтливо-напружено). Скоро поïзд до Львова... А тут!.. БАБА УСТЯ. Ой, нехай не ïде, бо я щось розхворiлася зовсiм, ще вмру... Раптом баба Устина втрачає свiдомiсть. Всi кинулися до неï. Дiд Данило забiдкався. Баба поволi вiдкриває очi... БАБА УСТЯ (тримається за серце). Ох, те серце, серце... Скiльки мучити мене буде? ВОЛОШКА (до Романа). Романе, Романе, бабусi погано! РОМАН. Ох!.. (Пiдбiгає до бабусi). Ой, бабусю, рiдна, що з Вами? БАБА УСТЯ. Та нiчого, нiчого... Вже трохи краще. То з твоïм вiд'ïздом щось розхвилювалася, мабуть. ДIД ДАНИЛО (бере бабусю на руки, несе до хати). Iдемо, старенька. Полежиш – легше буде. Людина то тiльки на муку родиться. БАБА УСТЯ. Ой, так-так... Треба жити для iнших. Дiти супроводжують ïх. РОМАН (до себе). О, Боже ж мiй, Боже! Як же менi?.. У Львовi Любковi погано... тут – бабусi... Мушу в аптеку бiгти. Як же менi бути? Тарiлка... Треба ж. Стiльки зразу на мою голову... (Дивиться на годинник). А, на поïзд уже все одно... А може, ще встигну!.. Дивиться вбiк, де має бути Лiтаюча Тарiлка... Там з'являється силует дiвчини нетутешньоï краси в зоряно-бiлому платтi. Це – Бiла Троянда... Роман не вiрить своïм очам... Протирає ïх... Чути смiх дiвчини, яка вже зовсiм близько вiд хлопця. РОМАН. Iнопланетянка! БIЛА ТРОЯНДА. Що ж ти? Ну?.. Дiвчат не бачив? Це ж я... Бiла Троянда... Оля... Пам'ятаєш?.. Нас колись вчителька Лiдiя Вiталiïвна знайомила. (Роман зачудовано дивиться на Бiлу Троянду). Забув? Забув, дурило?.. (Бере його за руку). А я тут тобi вiршi присвятила. РОМАН. Я... я дуже радий, дуже радий, дуже. А як Любко? Любко як?! БIЛА ТРОЯНДА. Там усе загадково якось, туманно. РОМАН. А як?! Де ти тут взялася? БIЛА ТРОЯНДА. Як я тебе знайшла, спочатку розповiм. Любко попросив мою маму тобi телеграму на пошту вiднести, бо в самого щось там... якiсь проблеми, а мама менi вiддала... просила... Там – адреса i текст – незрозумiлий, нетутешнiй, загадковий... Ти чудово малюєш... Ну, показуй свою Тарiлку Лiтаючу! РОМАН (нiжно-здивовано дивиться на дiвчину). Ти така гарна... I все вже знаєш!.. БIЛА ТРОЯНДА. Так ось, слухай за порядком... Завтра ж поïдемо швидко... РОМАН. А зараз менi треба лiки для бабусi купити вiд серця. БIЛА ТРОЯНДА. У мене тут ось у сумочцi є корвалол, мiй тато сердечник. Роман з Бiлою Трояндою розтають в туманi зеленому, як туман бiлий... Чути голос дiда Данила: Ромку! Ромку-у! РОМАШКА: Романе-е! Луни, луни, луни... 4. Львiв. Стрийський парк. До стовпа прив'язанi Стефко i Японець. Любко зачинений в автопричепi, прикований в ньому за ноги. Закидає шнурок iз гачком, ним змайстрованим, за Роботом Гаєм, який непритомний лежить поблизу. СТЕФКО. А, чортячка,... Вiдв'язатися не можу! ТОЯМА ТОКАНАВА. Треба зателефонувати моєму секретарю Насотахата в готель. ЛЮБКО (пiдтягнув Робота до себе). Зараз ми тебе, дорогенького, на свiй лад переключимо! (Майструє). СТЕФКО (жахається). Гай!.. (Робот Гай пiдходить до Стефка).Гай! Ти що?! Що треба? Робот вiдв'язує Тояму Токанаву... ТОЯМА ТОКАНАВА. О, я забувася... Насцо нам Насотахата?.. Робота розумний. СТЕФКО. Швидко, швидко вiдв'язуй мене... РОБОТ ГАЙ. Ти поганий цоловiк... Ти поганий цоловiк... Ти поганий цоловiк... Бiжать панi Галя i пан Зеньо. ПАНI ГАЛЯ (в iстерицi, що типова для манiрноï, екзальтованоï жiнки). Охохохохох! (заломлює руки). Шляк би вас усiх трафив! Де моя?!.. Де моя донька?! Що тут твориться?! СТЕФКО. Якби ми знали! ЛЮБКО (з автопричепа). Панi Галю, а може ви знаєте?.. (Схвильовано). Цьоцю Галю... ТОЯМА ТОКАНАВА (до Любка). Со за дiла! Молци! СТЕФКО. Може, вона кудись поïхала? ПАН ЗЕНЬО. Так... Ось ïï записка. (Читає). Я поïхала за покликом серця. Село. Лiтаюча Тарiлка... Ось. На лiжку своєму залишила. СТЕФКО. Ясно. Вона... Ах! (Махає рукою). Чорт вiзьми! (Пiдбiгає до пана Зеня). Адресу! Адресу!.. вуйку! ТОЯМА ТОКАНАВА (До панi Галi пiдходить). Ми вам багато будiм платiл! Мiного! Вот... (Дiстає з кишень долари, сипле, сипле ïх, зелено-жовтi. Цей доларопад – як осiнь... Осiнь душi. Рання осiнь чиïхось душ). З'являється Дух Лева. ДУХ ЛЕВА. А нащо це людям грошi? Листя красивiше спадає... I золоте воно. Перетворю його на грошi. Вiн пiдставляє долонi доларепаду, купається в ньому, зливається з ним. Непомiтно вiдмикає Любка i котить причеп iз ним, котить... ЛЮБКО. Ух ти, якесь диво. Робот Гай непомiтно вiдiмкнув мене. Любко (швидко хапає Робота Гая за руку i щось робить iз його схемою-програмою). Ми зараз Гая зовсiм на свiй лад забацаєм. Всю програму... Нiхто не бере доларiв, не ловить ïх. Тiльки Робот Гай смiшно тягнеться до шелесту. РОБОТ ГАЙ. Менi треба грошi на запчастини! ПАНI ГАЛЯ. Якщо я колись i зможу продати щось, то продам... А може, й вiддам – тiльки Украïнi... своïй державi... своєму народовi. Тiльки Украïнi... а не iноземцям. ПАН ЗЕНЬО. Людям своïм... СТЕФКО. Ви можете тодi нiколи не знайти Олi... Бiлоï Троянди. ТОЯМА ТОКАНАВА (дiстає пiстолет). Iдемо до вас додому. Посукаєс адресу! Свидко! (Хитрувато). А мозе, у нiх iс собою є? Га? СТЕФКО. Точно! (Пiдходить до панi Галi). Га?! ПАНI ГАЛЯ (обурено). Бе! Молодий чоловiче!.. ПАН ЗЕНЬО (стає помiж Стефком i своєю дружиною). Ви що, зовсiм глузд втратили? Ми доньку шукаєм! Бандити малолiтнi!.. Стефко штовхає його. Пан Зеньо падає. ТОЯМА ТОКАНАВА (зупиняє його). Не треба, Стьопо... це не треба... це старсий цоловiк. ПАНI ГАЛЯ. Не зачiпайте його! (Iншим тоном)... Допоможiть нам добратися до села пошвидше. Я пам'ятаю адресу! Вичитала в старому пiсеннику Олi, коли вона ще дiвчинкою була... Там ïй вiршi присвятив Роман i бажання рiзнi записували... (Плаче). Так там хлопчик пише, що його найзаповiтнiша мрiя – Лiтаючу Тарiлку зустрiти. В пiсеннику треба було вказувати свою адресу. Хлопчик написав: зимова – львiвська, а влiтку вiн живе у дiда з бабою у селi... ПАН ЗЕНЬО. Галю! Не кажи ïм! Не кажи ïм вголос адреси, бо ж не вiзьмуть нас i... Показуй шлях... ПАНI ГАЛЯ. Але ж... ПАН ЗЕНЬО. Показуй... Вони вiд тебе... нас залежними будуть до кiнця... завезуть. ПАНI ГАЛЯ (манiрнiсть якоï як вiтром здуло). Ага. Зрозумiла. СТЕФКО. Гаразд. Так вже й буде. Поïхали. Швидко. (Насмiшкувато). А то вона вже з iнопланетянами цiлується... ТОЯМА ТОКАНАВА (смiється). Ото... як там у васа... з'ять буде... iнопланетянин. Ух, а масина... де масина? прицеп?.. Бiзимо... ПАНI ГАЛЯ. Соб у тебе невiстка такою була... СТЕФКО. На поïзд! Гайда! Вони покажуть дорогу (киває на паню Галю i пана Зеня). Всi бiжать. Дух Лева – за ними. ДУХ ЛЕВА. А мене! А мене! А мене!.. Хочу в гостi до Домовика! 5.Пасiка дiда Данила. Роман iз Бiлою Трояндою лежать у травi i дивляться на Лiтаючий Об'єкт... Роман iз козацькою шаблею. РОМАН (показує рукою). Бачиш? БIЛА ТРОЯНДА. Ух ти!.. А iнопланетян бачив?! РОМАН. Та нi поки що... (Смiється). Я хотiв дiдiвськi сiтi накинути на неï, рибацькi... Але злякався. БIЛА ТРОЯНДА. А ти знаєш, вони, напевно, спостерiгають за нами... А що, якщо вони вкрадуть нас?.. Кажуть, що вони – як огiрочки. РОМАН. Що, я б хотiв, здається, щоб мене вкрали. Але треба Любка, друга... БIЛА ТРОЯНДА (цiлує Романа в щоку). Я б теж... Романтично... Ось зустрiлися двi самоти... Ми – спорiдненi душi. (Показує на Тарiлку). Ось, ось, ось... яке свiтло нетутешнє! ГОЛОСИ. Романе! Романе! Романе... РОМАН. Нас, вiрнiше, мене... шукають. Я не хочу, щоб нас тут, ось тут, знайшли... разом. Ромашка буде ревнувати. БIЛА ТРОЯНДА. Давай заховаємось. РОМАН. Бабусi ж лiки занести. Я й так вже за тою Тарiлкою все позабував. БIЛА ТРОЯНДА. Ну... тодi бiжимо. Бiжимо непомiтно до бабусi, поки нас десь шукають. РОМАН. А якщо вони познайомляться з iнопланетянами першi? (Киває на Лiтаючу Тарiлку). БIЛА ТРОЯНДА. Давай тодi попробуємо спочатку познайомитись поближче самi... з Тарiлкою. А може, там... Вони нас... РОМАН. А бабцю, бабцю як покинути? БIЛА ТРОЯНДА (щиро). Ти менi дуже подобаєшся... (Задумується). Слухай, а, може, вони ïï вилiкувати зможуть?! Може, вони там взагалi не старiють – i бабуся буде вiчно жити. РОМАН (задумується). В цьому щось є... А Любко в мiстi?.. БIЛА ТРОЯНДА. Попросимо ïх – залетять до Львова. То будемо ризикувати?! РОМАН. Ага. Збiгаю за сiткою. (Зривається). БIЛА ТРОЯНДА. Та навiщо та сiтка? РОМАН (знiяковiло). Не знаю... Чути близький плач поïзда. БIЛА ТРОЯНДА (в сторону Тарiлки). Егей-гей!.. РОМАН (долонею затуляє ïй вуста). Ти що?! Нашi почують... Я все-таки збiгаю за сiткою. (Бiжить). Назустрiч Романовi (як iз-пiд землi) – Стефко i Тояма Токанава... За ними – Дух Лева – п'яний вiд свiжостi почуттiв, свiжого повiтря, свiту природи... радий, спiває. ДУХ ЛЕВА. Отут то життя! Хоч я й до мiста звик... Мiй далекий-далекий прадiд на природi отак жив... Бiла Троянда i Роман скам'янiли. Японець стрiляє погрозливо. На пострiл швидко з'являються всi: Ромашка, Волошка, дiд Данило, iз-за спини якого стирчить пика симпатичного Домовика. Всi стоять настовбурчено однi проти одних, вороже. Нiма сцена... Домовик i Дух Лева iз непереборною цiкавiстю кидаються одне до одного. Обiймаються. ДУХ ЛЕВА. Ну, де воно-о, друже?! ДОМОВИК. Iдемо, друже, iдемо! Покажу! ДIД ДАНИЛО. А для чого?.. Хто ви такi?.. Чого тут хочете? СТЕФКО. Ви, дiдо, мовчiть! (Оглянув усiх, виплюнув цигарку). О! Яка тут компанiя! Дiвчата... ТОЯМА ТОКАНАВА. Ми дузе хоцим побацити це... дузе. Ми дузе цим... Ми... Як це? Отдяцимо. РОМАН (до Бiлоï Троянди). Це ти ïх привела?! Зрадниця! БIЛА ТРОЯНДА. Ти що?.. Я втекла сама... До тебе втекла... Вiд них... До тебе втекла!.. Тояма Токанава ще раз стрiляє. СТЕФКО. Корочє! Показуйте! (До Романа). Швидко... Свiтає. Починають гудiти бджоли. Поблизу – скрип автомобiльних гальм. Вибiгають Олесь iз турком Акою. Ака. Ось вони, ось... Першими приïхали... Замiшання, рейвах. РОМАШКА (пiдбiгає до Романа, який поряд iз Бiлою Трояндою). Ромку, що б не сталося, знай... я люблю тебе, я тебе люблю! Хоч вона (показує на Бiлу Троянду) – теж... я знаю... (Плаче) дорога тобi. Домовик тягне Духа Лева до Лiтаючоï Тарiлки... Роман оголює шаблю i кидається на ворогiв... ДIД ДАНИЛО (добродушно, усмiхнено). Хлопцi, хлопцi, та ви що?! Битися? А для чого?.. Ïй-Богу ви... не варта шкiрка вичинки... (Бiжить за Духом Лева i Домовиком). ДУХ ЛЕВА (до Домовика). Давай, друже, якось допоможемо хорошим людям. ДОМОВИК. Зачекай, зараз побачиш усе. Дiд Данило дуже розумний. (До себе). I я теж... (Гладить себе по головi). ДIД ДАНИЛО (за Домовиком). По-ча-ю-ся. Виходить Любко з Роботом Тоями Токанави – Гаєм, якого вiн вже приручив. Робот Гай обiймає Любка i спiває пiсню: Косив Ясь конюшину, косив Ясь конюшину... ЛЮБКО. От тi японцi схем понавидумують. Ледь розiбрався. РОБОТ ГАЙ (залiзним страшним голосом, по складах). Стiй-те! Стiй-те всi! Це го-во-рю вам я, Ро-бот Гай, друг Люб-ка. За на-ми спос-те-рi-га-ють iз кос-мо-су. Як-що я на-лаш-ту-ю-ся на са-мо-лiк-вi-да-цi-ю, бу-де ви-бух, за-ги-не-мо всi! Нiма сцена. Iз-за кущiв. звiдти, де має бути Лiтаюча Тарiлка, – якiсь магiчнi вигуки Домовика i Духа Лева: Тут! Ту-ут! Тояма Токанава, Стефко, Олесь i Ака кидаються на поклик, забувши про все. ДIД ДАНИЛО. (Ухопивши за руку Романа). Дiтки, постiйте... Не йдiть туди. А для чого... Побачите зараз!.. Повiрте менi!.. Бiла Троянда, Ромашка й Волошка взялися за руки – ланцюжком. Домовик замахав волохатими лапами-руками в танцi природи як повелитель бджiл. Бджоли починають страшенно гудiти. Любко дає сигнал Роботу Гаю. Той бiжить до Лiтаючоï Тарiлки разом iз Домовиком i Духом Лева, починає пхати ïï до всiх, вперед, вперед... Вона наближається й наближається, нiби випливаючи з туману, стає все бiльшою й бiльшою... чорнiшою, простiшою... Ось вона вже зовсiм близько. Всi i все зевмерло. За велiнням Домовика в таборi Стефка, Олеся, Тоями Токанави з'являються бджоли, нападають на них... Тим часом чорний об'єкт зовсiм близько до всiх. Його здiймають зi стрiхи Дух Лева з Домовиком i дiдом Данилом. РОМАШКА. Зараз нас усiх заберуть. БIЛА ТРОЯНДА (страшенно схвильовано). Ой, людоньки! Та це ж!.. Та це ж! Та це ж велика каструля. Кас-тру-ля!.. ОЛЕСЬ. Миска величезна! РОМАН (знову з шаблею кидається на ворогiв). А я вас! Знiченi голоси: Казан?! Казан!.. А не Гравiцапа?.. Бджiл стає ще бiльше. Вони кружляють... Стефко пiдбiгає до об'єкту – справжнього старовинного казана, в якому козаки й чумаки кашу варили... В той час Стефка жалить бджола. Вiн кричить i втiкає з криками: А чорт! Мама рiдна! Гравiцапа якась... казан лiтаючий... Бджола, бджола кусає! Японець, турок i Олесь теж кидаються за ним... На них нападають бджоли i Роман iз шаблею. ТОЯМА ТОКАНАВА. Со за дiла! ОЛЕСЬ. Треба ж глечик за Тарiлку прийняти! Казан! Глечик!.. За що боролися?! АКА. О Аллах!.. Аллах!.. Бамбарi керҐуду. ДУХ ЛЕВА (до Домовика). Не пощастило нам на цей... перший раз. Не привезли гуманоïди гуманiтарноï допомоги. Зате ми познайомились по-справжньому. А Тарiлка обов'язково прилетить ще! ДОМОВИК (до Духа Лева). То я все це затiяв, щоби тебе до села заманити, щоби всi полюбили одне одного, щоби розiбралися по-справжньому, хто є хто: хто друг, а хто ворог, а хто просто нiхто i нiчий. Я казан на стрiху витягнув i Дiдовi Даниловi сказав... Ми з Дiдом давно дружимо. Дiвчата всi теж пориваються втiкати, але дiд Данило ïх затримує, бо ж вони всi за руки тримаються: Роман тримає за руку Бiлу Троянду, вона – Ромашку, та – Волошку. ДIД ДАНИЛО. Стiйте, стiйте спокiйно! РОМАН. Не ворохайтесь, не ворохайтесь!.. Бджоли кусають те, що рухається, суєтиться. ДIД ДАНИЛО. А ще ми цими травами пропахли. Знайомi бджолам запахи... Вони подумають, що ми – квiти. Втiкаюча компанiя, покусана бджолами, ховається пiд перевернутий, накритий рибальською сiткою вiз. Тiльки голови стирчать. Домовик заганяє бджiл до вуликiв. Лише над возом вони продовжують кружляти. ДIД ДАНИЛО (пiдводить дiтей до казана, якого Роман першим прийняв за Лiтаючу Тарiлку). Ось вам... Бiгли до неба, а прибiгли до пращурiв своïх... до природи, до себе! ВОЛОШКА. Дiду, дiду, а ви знали, що Роман думав, що це Тарiлка Лiтаюча? ДIД ДАНИЛО. Так, так, аякже? Менi Домовик розповiв. Я й порошенця свiжого у казан пiдсипав, щоб свiтилося вночi... I радiо на батарейках вклав у казан той, щоби мугикало сесiю Верховноï Ради – геть як би тi iнопланетяни, чи турки, японцi он тi говорять (смiючись, показує на голови пiд возом)... Так радiо дощ залив, залляв – i все... ЛЮБКО (iз знанням справи). Замкнуло... РОБОТ ГАЙ. Не люблю дощу й борщу. Бджоли так лiтають над возом, що аж його колеса крутяться... Всi уважно розглядають казан. Поглядають на дiда. ДIД ДАНИЛО (поважно). Так от. Слухайте: ...Нема нiчого мальовничiшого, за чумацькi привали... Вози поставлено чотирикутниками, по п'ять i десять возiв у ряд з кожного боку. В серединi цих затишкiв розводять вогнище; на вогнище ставлять залiзнi триноги з пiдвiшеним казаном... Ось так (показує на казан). Вогонь палає, освiтлюючи чорнi, засмаглi обличчя... (Непомiтно до гурту пiдходить баба Устина. Стає пiд калиною, мов дiвчина). Поки каша поспiє i сон ще не склепив стомлених очей, звучать розповiдi про старовину, про минулi роки... Чумаки розказують казки... БАБА УСТЯ (швиденько йде до хати). Оце легше менi стало. Вже й лiкiв не треба, хiмiï тiєï. Принесла крупи на кашу... (Вертається, порається бiля казана: висипає трiски). Порохно десятилiтньоï давностi... Добре горiтиме, як i свiтилося в темнотi зеленим свiтлом. Всi по-домашньому радо заметушилися, зайнялися, – хто чим: хлопцi кинулися за водою, дiвчата – бабусi допомагати... ДIД ДАНИЛО (розводить вогонь). Казан вiдтягнемо подалi вiд пасiки, щоб не тривожити бджiл... поближче до воза... З'явилося багато диму. Дух Лева з Домовиком роздмухують вогонь. БIЛА ТРОЯНДА (до Романа). А з тобою кашу звариш! Всi присiдають навколо казана. Починаються жарти-витребеньки... Роман уже переодягнувся у стрiй козачка, з шаблюкою походжає... РОМАШКА. Ти, Романе, як отаман... РОМАН (до Ромашки). А Маруська з'ïла бузька, А менi не дала... Бодай тоту Марусечку Бджола утяла... РОМАШКА (пiдходить до Любка). Любко-губко-стрибунець Впав в кропиву Без штанець... ЛЮБКО (взяв Ромашку за руку). Хочеш, я тобi Львiв покажу? РОМАШКА. Ой, дякую, дякую. Я до Львова хочу бiльше, нiж у космос! А я тобi село... Всi смiються. Домовик i Дух Лева, залишаючись непомiтними для всiх, пiдлоскочують усiх, що аж до плачу-смiху доводять... Дiд iз бабою сидять зворушливо, нiби в молодостi далекiй... ВОЛОШКА. Що таке лоскоче?! БАБА УСТЯ. Є, є дитинко, сили на свiтi, яких ми не бачимо, але якi допомагають, або шкодять людям та природi... Бiльше ж добрих сил. Трохи вiддалiк – пiд возом – Стефко, Японець, турок i Олесь. Смiшно копошаться, бо бджоли ïх пасуть. Як вiтри, забiгають панi Галя з паном Зеньом – мокрi, стомленi. ПАНI ГАЛЯ. Що тут?! (побачивши Бiлу Троянду, кидається до неï, обiймає). Доцю! А нас на попереднiй станцiï тi бандити скинули, то ми пiшки... ПАН ЗЕНЬО (теж не натiшиться, що знайшов доньку). Слава Богу! Всi разом... Я завжди казав, що спiшити треба помалу. БIЛА ТРОЯНДА (обiймає батькiв). Ми тут дуже щасливi, ви не уяаляєте. Тiльки тихiше, тихiше (показує на казан) бачите? ПАН ЗЕНЬО. А що це пiд возом?.. ПАНI ГАЛЯ (побачивши Стефка, Тояму Токанаву, Олеся). Боже! Вони вже й возом ïхали i перекинулися! Чути голоси Тоями Токанави: Со за дiла?! (бджола налiтає) Вай-вай!... Голоси з гурту: А, це романтики... диваки... Лiтаючу Тарiлку шукати приïхали... Тарiлку з варениками! ДIД ДАНИЛО (добродушно). То iнопланетяни нашi... БАБА УСТЯ. Якi там планетяни. Голоднi вони... ДIД ДАНИЛО (розважливо). А для чого?.. Нехай прийдуть, прилетять сюди... й iнопланетяни. Аби добрi. Мiсця всiм досить, працюють чесно... i мед будуть ïсти, i кашу... А захочуть, то й у казанi посидять, полiтають, поваряться. Черпають iз бабою Устиною iз казана дерев'яними ложками – частують усiх... ще й тим головам дають, що з-пiд воза виглядають. Вони слухняно не вiдмовляються. БАБА УСТЯ. Худенькi, як привиди... Плямкають. ДОМОВИК (годує з ложки Духа Лева). Зоставайся тут. Бачиш, яка добра каша! ДУХ ЛЕВА. Кашу ми справдi добру заварили! Чути лише смiшне туркове О, Аллах! i японцеве Каса наса – дiду борсц, каса наса, дiду – борсц! Лине далека пiсня Дивлюсь я на небо. Любко дiстає скрипку, пiдiгрує, всi пiдспiвують. Крутиться колесо перекинутого воза. В небi з'являється свiтло, подiбне до Лiтаючоï Тарiлки. РОМАН (схоплюється). О, дивiться, погляньте сюди!.. Всi пiдiймаються i тягнуться, тягнуться до того свiтла, яке веде, веде ïх за собою... Попереду Домовик iз Духом Лева.
ЛIТАЮЧИЙ КАЗАН